Артем Чех - Рожеві сиропи (збірник)

Василь Петрович усе це терпів, і терпіння його, варто визнати, було безкінечним. Він однаково любив і тих і тих. Дякував їм за існування і намагався не помічати ані доброчесних вчинків перших, ані ненависних поглядів других. Сам же він ніколи ні до кого в гості не ходив, першим не телефонував, а якщо з кимсь доводилось десь пересікатися, довго вибачався й ховав очі. Василь Петрович соромився буквально всіх. Навіть своєї матері, яка, між іншим, належала до табору тих, що ненавидять.

А потім усі померли. Це сталося в один рік. Навіть менше. Спочатку повмирали ті, що допомагали Василю Петровичу. Безкінечна низка трагічних випадків забрала життя дяді і тьоті, колишнього однокласника та сусіда Миколу Гнатовича. Тьотя Рая зламала ногу і не змогла вийти з квартири, коли сталася пожежа. Вадим, приятель по рибалці, намагався врятувати тьотю Раю, але на голову йому впала дубова балка. Наташа, дівчинка трьох років, захворіла на якусь невідому хворобу. Теж померла.

Коли всі вони померли, тридцятилітній Василь Петрович посивів і втратив половину своєї й без того невеликої ваги. А потім почали помирати інші друзі та родичі. Хвороби та епідемії, випадкові землетруси та нещасні випадки на дорогах, зсуви ґрунту, непрохідні гружавини, п'яні різанини та банальна старість. Коли померла остання людина — Віктор Вікторович Вікторов, друг сім'ї та колишній коханець матері Василя Петровича, — Василь Петрович повністю зсунувся, став схожим на схимника Соловецьких островів і, врешті-решт, почав постійно мерзнути.

Відтоді Василь Петрович припинив митися, вважаючи, що бруд, який в'ївся в його шкіру, допомагає енерго- та теплозберіганню. Після деяких родичів залишилася тепла одежа: вовняні светри та поїдені міллю котикові й каракулеві шуби, але вони ніяк не зігрівали Василя Петровича. Холод йшов із середини. Це як самотність. Вона також йде із середини. І щоб зігрітися, треба переглянути свої внутрішні механізми, необхідно полагодити душу та звільнитися від нервової хвороби. Принаймні приблизно так тлумачив своє постійне відчуття холоду Василь Петрович. Проте обігрівач він на всяк випадок залишав увімкненим.

Пройшло вже більше трьох тижнів, як Василя Петровича звільнили з роботи. Через свій фізичний стан він не встигав за виробничим планом, постійно хворів, брав лікарняні, не платив членські внески й до того ж увесь час був чимось незадоволений. Його звільнили без вихідної допомоги й на додачу написали дуже погану характеристику, з якою його не приймало на роботу жодне підприємство чи виробнича артіль.

Два тижні Василь Петрович не їв нічого, крім бобів, несмачних бутербродів з чорного хліба з маргарином та тюльки, яку роздавали голодуючим на рибокомбінаті. Василь Петрович сидів у старенькому кріслі, економив електроенергію, палив свічки та читав книжки. Їх було небагато, до того ж на смітнику Василь Петрович знайшов кілька пристойних кіп з книжками класиків соцреалізму.

На третій тиждень, коли чай, боби, хліб, маргарин і тюлька закінчилися, закінчилися свічки й непрочитані книжки, а електрику вимкнули за несплату, Василь Петрович твердо вирішив закінчити і це безглузде життя — порізати вени. Проте водопостачання було теж припинено, а різати вени по-сухому не хотілося — Василь Петрович страшенно боявся болю. Жив Василь Петрович на першому поверсі — не стрибнеш, а горище виявилось зачиненим на пудовий замок. Виснажений страшними думками про самогубство, нещасний заснув прямісінько в кріслі, а прокинувся під вечір наступного дня, проспавши майже двадцять одну годину. Він прокинувся у цілковитій темряві із страшенним відчуттям холоду та голоду. Сльози безсилля та відчаю котилися по щоках Василя Петровича, і він, клянучи долю, кинувся на кухню, де у лівій шухляді кухонного столу лежала білизняна мотузка. Страшенно не хотілося вмирати таким чином. Василя Петровича завжди лякала одна лише думка про повішених, він навіть уявляти боявся ноги, на кілька сантиметрів відірвані від підлоги, странгуляційну борозну, синюшність тіла. А ще подейкують, наче у повішеників іноді виникає ерекція. Все це, звичайно, було неприємно, але терпіти знущання долі сил просто не було.

— Я слабка людина і заслуговую на ганебну і страшну смерть, — шепотів сам собі Василь Петрович, прив'язуючи мотузку до залізного крюка, на якому колись висіла люстра. — Тепер тут висітиму я.

Василь Петрович стояв на хиткій табуретці й нерішуче просовував свою голову до петлі. Він плакав й істерично підхихикував одночасно. Не так, не так він уявляв свою смерть. Принаймні у дитинстві вона йому здавалася надто розтягненою у часі. Спочатку він мав наплодити дітей, потім обзавестися онуками, правнуками, десь під дев'яносто мав відчути слабкість у тілі й узяти до рук ціпок. У сто або навіть у сто п'ять років він би лежав на м'якій перині, нічого б не розумів і беззубо посміхався, а помер би обов'язково ранньої весни. Без судом та спалахів агонії, тихенько. Сплячим.