Артем Чех - Рожеві сиропи (збірник)

Сидушка неприємно рипнула, і я сів.

Четверта дівчина, обличчя якої було вкрите вуграми й фурункулами, що мали от-от вибухнути жовтуватою лавою, дістала звичайний учнівський зошит і приготувалася за мною записувати.

— Кого ти любиш? Тільки не кажи, що любиш маму, папу, — одразу попередила вона мене, немов я олігофрен якийсь.

— Маму, папу, — пожартував я. Треба ж було якось розріджувати атмосферу, та й реабілітація мене як сором'язливого ідіота не завадила б.

— Ти що, ідіот? — не зрозуміла мого жарту Геля. — Чи олігофрен? Які групи ти любиш? Групи. Співаки.

— Та я зрозумів, зрозумів, — відповів я, — це жарт.

— А-а-а, ясно. Шутнік, значить? — злорадно протягла прищава. — Так і запишемо. Улюблений співак — Левко-Дурко.

Всі четверо знову розсміялися, оголюючи пломби. У вуграстої навіть зблиснула золота фікса. О боже, подумав я. Їй же не більше п'ятнадцяти.

Чесно зізнаюся, слухав я тоді багато чого, але улюбленими виконавцями у мене були EL-Кравчук, «ВуЗВ» та «The Вйо».

— EL-Кравчук, — почав я.

— EL-Кравчук? — перебили мене.

— Ага, а ще…

Проте закінчити список вони мені так і не дали.

— EL-Кравчук!!! — розсміялися вони. — Га-га-га!

— Ще один, — подолавши приступи сміху, досить серйозно мовила дівчина у маминих туфлях. Скидалося на те, що була вона у них головною. — Тоді тобі до нього, — і вона вказала на інший кінець зали, де поруч з купою накиданих курток та рюкзаків сидів високий фарбований хлопець.

— А? — злякався я і глянув у бік фарбованого, якого помітив тільки-тільки.

— Він теж любить EL-Кравчука, — вже спокійніше пояснили дівчата.

Я попрямував до хлопця. Вже зблизька я зміг розгледіти довгий лискучий ніс, палене дешевою фарбою волосся та величенький шрам, що розділяв його ліву щоку.

— Привіт, — привітався він.

— Привіт, — сказав я. — Мені тут сказали підійти до тебе.

— Ти теж любиш EL-Кравчука?

— Ну, не те щоб… Мені більше подобаються…

— Ти знаєш, — перервав він мене, — я його теж дуже люблю. Його пісні. Ти ніколи не дослухався до тембру його голосу? В нього є щось…

— А чого ти тут сидиш? — на цей раз перебив його я.

— Я голубий, — зізнався він.

— Тобто?

— Ну, голубий.

— Ти спиш з хлопцями?

— Ні. Поки що ні.

— Вони тобі просто подобаються? — до фарбованого у мене зав'язалися двоякі відчуття. З одного боку, мені було його страшенно шкода, а з іншого — він викликав у мене непобориму огиду. Весь він був якийсь засмоктаний, заслинений, жалюгідний. І чесний.

— Не дуже.

— Так чого ж ти голубий?

Я намагався натупати хоч якийсь контакт.

— EL-Кравчук голубий. І я голубий.

— EL-Кравчук не голубий, — намагався захистити EL-Кравчука я. — Просто він душевний. У нього натура сентиментальна. Але він не голубий.

— Не знаю. Я думаю, він голубий.

— А пісні? Всі його пісні про любов до дівчини.

— Це прикриття, — стояв на своєму фарбований. Очі його зблиснули фанатичним полум'ям.

— А як тебе звати?

- Ігор. Ти б тікав звідси. Тебе заклюють, — перейшов він на шепіт.

— Хто заклює? — запитав я.

— Вони, — Ігор указав на дівчат. — Іди, поки не пізно.

— А ти що тут робиш? Я чув, що є ще один фан-клуб в Будинку офіцерів. Чи ти там був?

— Ні, не був.

Мені здалося, що Ігор закривається. Все більше й більше занурюється у свою шкаралупу. Він став схожим на слизняка, що ховається під залишеною на землі мискою.

— Так чого? — запитав я. — Тобі тут подобається? Тут буває весело?

— Я тут, бо мене б'ють.

— Хто б'є? — здивувався я.

— У дворі, у школі. Я посиджу тут, поки стемніє, потім додому побіжу. А завтра зроблю так, наче захворів. Знаєш, у мене є один секрет, — він говорив усе швидше й швидше, ковтаючи закінчення. — Я засовую собі до носа голку, лоскочу там волоски, а потім чхаю, чхаю, чхаю… І мама залишає мене вдома, викликає лікаря, а той виписує мені лікарняний на тиждень. Я боюся ходити до школи.

— Але навіщо тобі тут сидіти? Йшов би додому.

— Поб'ють.

Більше він на мої запитання не відповідав. Увесь час, скільки ми з ним розмовляли, він тримав у руках касету EL-Кравчука «Нічий» і час від часу позирав на неї трохи хижуватим поглядом. Я хотів по-дружньому поплескати його по плечу і тільки-но підняв руку, як Ігор відсахнувся, замахав руками й заверещав, немов п'яна дворова дівка:

— А! Не бий! А-а-а!

— О господи, — злякався я. — Я ж не збирався.

Залишивши Ігоря наодинці зі своїми проблемами, я повернувся до дівчат. Вони продовжували перебирати листівки та плакати, але не без цікавості позирали в наш бік. З динаміків грала Ольга Юнакова.