Артем Чех - Рожеві сиропи (збірник)

— Не пропоную. Щоб не ображався, кажу чесно — мені шкода. І відійди від комп'ютера. Я його ревную.

Мені ніколи не було з ним нудно. Він був охочий до різного роду розповідей. Я йому вірив, адже нічого надзвичайного він не розповідав, лише звичайнісінькі історії з дитинства або курйози, які з ним траплялися. Або анекдоти, учасником яких був його дядя, фермер з Каховки. А ще він не був проти того, аби я жив у його квартирі. Я прибирав — у мене був до цього хист, мив посуд, готував їсти, годував кота, поливав кактус, коментував ЖЖ його коханок.

Іноді ми ходили гуляти в парк і обов'язково брали з собою його бабцю, Тамару Костянтинівну. Ми заїжджали за нею на Лук'янівку, а потім кілька годин блукали Татаркою.

Арнольд казав:

— Хто не бачив мою бабусю — той мене не знає.

Зазвичай ми гуляли у понеділок, коли у Арнольда не було виступів.

Я ж ніде не працював, і Арнольд якось запропонував зустрітися з однією дамою, матір'ю його колишньої.

— Вона постійно приходить слухати наш найчорніший свінг. Вона головний редактор одного успішного журналу. Ти можеш їй сподобатися. Вона любить молоде м'ясце. А ще краще — сподобайся моїй колишній. Давно в тебе баби не було.

«Давно», — подумав я.

Це був останній день, коли ми розмовляли. Це була передостання наша розмова. Я стояв перед брудним тріснутим дзеркалом і кривлявся. Моє обличчя прибирало вигляд різних сексуальних та звабливих відтінків. Я хотів сам собі сподобатись і, сподобавшись, намагався запам'ятати ті мімічні рухи, аби потім, у розмові з мамою Арнольдової колишньої, надати своєму обличчю саме того відтінку начебто прихованої, але, тим не менш, помітної сексуальності.

Кривлявся я десь півгодини, поки до ванної не зайшов Арнольд.

— Ти шо тут, дрочиш? — спитав він.

— Гірше, — відповів я і поквапився до кімнати підшукувати собі одежу, відповідну до вечора у жіночому товаристві.

Ми викликали таксі, і дорогою Арнольд розповідав мені різні історії, які він так любив розповідати. На цей раз обійшлося без каховського дяді. Арнольд розповідав мені про свої улюблені книжки та музику, про те, як він вкрав мідний кабель і його трохи не вбили сторож зі своїм п'яним другом, або про чотирьох кицьок, які жили у нього, про те, як він знущався над цими нещасними тваринками, а знущався він, як я зрозумів, часом дуже і дуже жорстоко, хоча всі ці тортури й були переважно смішними. Принаймні у його переказах.

Настільки смішними, що навіть один його друг, друг дитинства, ревний охоронець домашніх тварин, так сміявся, що навіть трішки впісявся.

— Мої кицьки, — казав Арнольд, коли ми кружляли на Повітрофлотському шляхопроводі, - вмирали швидко й кумедно, вони вмирали молодими і, я в цьому не сумніваюся, щасливими. Кіт мого друга дитинства, якого звали Чижик — не друга, звісно, а кота, — був величезним лінивим падлом, яке проспало все своє котяче життя й померло в 23(!) роки цілковито нещасною твариною. Іноді, коли я приходив у гості до свого друга, поки він не бачив, я намагався показати Чижику інше, більш насичене та цікаве життя. Потайки я його крутив, розтягував, прив'язував до табуретки, засовував його жирний волохатий організм до шухляд, кидав його в унітаз, після чого накривав кришкою і спускав воду. Чесно скажу, це квіточки порівняно з тим, що я робив зі своїми… приїхали. Вилазь.

Він виступав, весело підморгував лисому гітаристу та якійсь ведучій з Нового каналу. Його колектив грав свою чорну та радісну музику, під стелею розповзався цигарковий дим, витяжка не працювала, між столиками сновигали спітнілі офіціантки, а я сидів за грубим нетесаним столом і розмовляв з матір'ю його колишньої. Вона була стара і некрасива, з вусами та рідким сивим волоссям. Одна нога в неї була дерев'яна, на лівій щоці гноївся свіжий рубець. Я ніяковів.

І от в той час, коли я ніяковів, коли плішива й однонога жінка навіщось висунула свого язичка й хтиво завібрувала ним над моїм вухом, кав'ярню знеструмило.

В паніці хтось когось ударив. Музика стихла, за суміжним столиком п'яний аджарець заспівав щось жалісливе, а Арнольда збив трамвай. І саме в той час, коли він вискочив на жовтневу вулицю і намагався розняти двох п'яних хлопців.

І ніхто нічого в паніці не розібрав. Когось схопили, хтось утік, а хтось переліз за шинквас і вкрав пляшку абсенту.

Жан Яночкін барабанить по клавішах фортепіано, а Володимир Куриленко — паличками по барабанах, а я вже третій рік сиджу у квартирі Арнольда, годую його кота, який став гладким і неповоротким (думаю, Арнольд від того не був би у захваті), поливаю кактуси, іноді зустрічаюся з його колишніми і віддаю борги. І в житті не з'явилося нічого набагато ціннішого за плов та детективи Акуніна. Тільки я, здається, став дійсно дорослим, справжнім і нецікавим.