Артем Чех - Рожеві сиропи (збірник)

Родіон уважно глянув на свій апарат, і на мить йому нестерпно захотілося все кинути й податися до невторованих земель Сибіру, але голос продовжив:

— Зустрінемося?

— Ну давай.

Здавалося, колишніх друзів розділяли не тільки часові межі, але й прірва подій, які відбулися за останні два роки.

Домовившись зустрітися з Ванею в одному із столичних кафе, Родіон щохвилини проганяв крізь себе слова, які говоритиме другу, інтонації, навіть цілі фрази. Він придумав хронологію розповіді про свій проект, і про неї, і про батька, який так безсоромно утік у минуле й повернувся лише за три дні старим і згорбленим, майже трупом. Це мало бути цікавим, це мало знесилити всі уявлення Вані про надзвичайне. Родіон добре усвідомлював, що головною метою їхньої зустрічі для нього є не просто зустріч двох друзів, що не бачились два з половиною роки, а саме ті моменти тріумфу, які б виражалися через вираз обличчя та здивовану напівпосмішку. Родіон прагнув сатисфакції, реваншу в їхній суперечці. Протистояння практиків та теоретиків мало закінчитися повною перемогою перших. І нехай не все вдалося, нехай були проріхи й прорахунки, але мета — загальна, непорушна мета — була досягнута.

Ваня неприховано сумував за другом. Йому не вистачало спілкування з чесними і відкритими людьми. Він стомився від студентів та безкінечних дифірамбів, які співали йому в Америці. Перш за все він хотів розповісти другові, як протікало його життя в університетському оточенні, як швидко він від усього стомився, як йому, сповненому нудьги та оповитому самотністю, кортіло все кинути й повернутися назад, але чи то розум, чи то якась інша незбагненна сила тримала його на кафедрі. І все це відбувалося довго і важко, немов каторжні будні… Ваня неодмінно хотів розповісти другу про те, як одним махом він усе змінив, символічно втопивши свої здібності у Гудзоні. Усі все топлять у Гудзоні. Хто своє життя, хто свою стару машину, а хто — здібності. Задля цього він спеціально приїхав до Нью-Йорка бостонським експресом, немов паломник подолав пішки десяток миль, обдумуючи свої наміри й уявно виставляючи в стовпчиках плюси на мінуси. Плюсів виявилося більше. Набагато більше, але це не зупинило його, і, відчуваючи спиною важкі силуети Манхеттена, стоячи на узбережжі Північного парку, Ваня без зайвих докорів викинув свій маленький — скільки років він носив його у капсулі з-під кіндер-сюрприза — камінець у воду.

Дорогу до Бостона він не пам'ятав. Лише безкінечно довгий Бродвей, яким він перерізав увесь Манхеттен.

Після цього Ваня не прочитав жодної книжки, залишив кафедру й два місяці сидів перед телевізором, проїдаючи гонорари.

Цікаво, чи оцінить Родька його вчинок, висловить свій респект, потисне руку?

Це був останній робочий день перед Новим роком. Тисячі людей безсилим натовпом переходили з одних магазинів в інші, бари та пивні були напхані молоддю, у вітринах миготіли вогні, вулицями сновигали п'яні Санта-Клауси. В шумному та незатишному кафе, десь між службовими дверима та бочкою з фікусом, сиділи Родіон та Ваня.

— Ти придурок, Ваня. Ти такий придурок. Ти навіть не уявляєш, що втратив!

— Уявляю і цілком тим задоволений. Це ти ідіот. Психопат! Запхав живу людину в омолодильник…

— Омолоджувач!

— Запхав людину в обморожувач й ледь не перетворив її на жінку. Ти психопат!

— Але ж хіба це не фантастика?

— Ти псих, Родя.

— А ти ідіот і придурок. Завдяки своєму винаходу я зможу повернути батька.

- І батько твій, вибач, теж психопат. Я просто не знаю, що сказати. Кирило Семенович, той дивак, що дарував тобі на дні народження найцінніші подарунки, — твій батько. Я в шоці, Родя. Чесно. Не боїшся батька у свою скотобійню запихати? Це ж, урешті, не людина з вулиці…

— Я все перевірив. Я вже місяць спостерігаю за тим мужиком. Поки все нормально.

- І не боїшся з батька зробити другу маму?

— Не боюся.

Вони пили каву. Ваня задихався від диму. Родіон жував печиво.

- І що плануєш тепер робити?

— Я не знаю. Спробую розшукати Сергія Валентиновича, щоб умовити його викинути свій камінь. Якщо він ще живий, звичайно, цей листоноша. До Афанасія не дістатися.

— Да, там така охорона — будь здоров!

— Нічого, прості люди теж з президентами спілкуються. Спробую записатися на прийом, мають бути якісь шляхи…

— Але навіщо це тобі? Є у людини влада — добре. Як президент він не такий уже і поганий. Принаймні кращого я не пам'ятаю. А той твій листоноша… невже ти думаєш, що гроші зіпсували його?