Артем Чех - Рожеві сиропи (збірник)

— Я не знаю про нього нічого. Де він, як він. Просто, Родя, я зрозумів, що це — зло. Це така собі форма випробування, яка базується на злі. Ідіот отримує небезпечну силу і витрачає її на що? На дурниці…

— Чекай, з тобою я не згоден. Афанасій став президентом, ти — видатним науковцем. Про третього я нічого не знаю, і хрін з ним, з тим третім. Чому ж зло? Де ти його викопав?

— Тобі не зрозуміти, ти ж психопат і придурок. Тобі плювати на людство, на простих і нікчемних. У тебе є мета, ти до неї ідеш, навіть якщо тобі треба переступити через свої принципи…

— Я іду до мети, не переступаючи через принципи…

— Бо в тебе їх немає.

— Я ображусь, Ваню.

- І шо? Я неправду сказав? Розумієш, не відомо, що могло б статися, якби я не викинув той камінь. Можливо, я б дійшов до ідей, які б перегорнули всі сталі поняття людства про існування. Ти розумієш? У мене було надто мало часу, я банально не встиг. Я вчасно зупинився. Тепер же я планую залишки набутого використати у правильному руслі. Ти був правий тоді, два роки тому, коли сказав, що знань у мене вагон, а розуму піввідра. У мене була небезпечна іграшка, і я вдячний Богу, що мені не стало розуму з нею гратися. І хто знає, що в голові у Афанасія, про що думає Сергій Валентинович? Твій омолоджувач можна знищити, і невідомо хто ще додумається створити щось подібне, а тут — інша ситуація.

Проте Родіон його вже не чув. Він повільно жував печиво й дивився кудись крізь Ваню. Якась наївна й дитяча образа оволоділа ним. У принципі, десь глибоко він розумів, що Ваня таки правий, назвавши його безпринципним, але не це дратувало його, а те, що, так легко образивши його, він спокійно говорив про свої домисли стосовно небезпеки, іграшок, розуму. Невже він так нічого і не зрозумів? Наука має приносити в жертву не тільки якісь окремі долі, але й долі цілих народів і націй. Наука не тільки створює та лікує, вона також знищує і вбиває. І це нормально. Якщо жаліти сльозинку кожної дитини, то плакатимуть мільйони інших дітей. Це ж очевидні речі, як він їх не бачить? Яким був, таким і залишився. Ганчірка.

— Я піду, — відрізав Родіон, підвівся й швидко вискочив з кафе.

- Іди, — буркнув Ваня, не поспішаючи, допив каву, розрахувався і підсів до столика з розмальованою красунею.

— Можна? — запитав він.

— Сідайте.

— Як вас звати?

— Місіс Інкогніто, — мовила розмальована красуня.

— О господи! — важко зітхнув Ваня і вийшов з кафе.

Нікчемні й непотрібні люди поспішали додому. На них чекали сім'ї, діти, передноворічні концерти по телебаченню та невбрані ялинки. Ваня підійшов до ялинкового базару, придбав невеличку сосну і, розчинившись у натовпі, побрів додому, до звичайних батьків, до баби Зіни та її полуничного варення.

На вулиці пахло весною і мокрим асфальтом.

Червень 2009 — червень 2010

— Мило, талановито, але… але після Толстого чи Золя читати Тригоренка не схочеш.

Саме такі слова Олексій Борисович Тригоренко почув від Костянтина Гавриловича, головного редактора одного товстенького журналу.

Олексій Борисович уже п'ять років як нічого не писав, але з часу гучної юності залишилось кілька картонних папок з рукописами, які й були віднесені до Костянтина Гавриловича, колишнього приятеля Тригоренка, однокашника та однокурсника.

Заприятелювали Олексій Борисович та Костянтин Гаврилович ще у школі. Вони навчалися у паралельних класах і ніколи не звертали один на одного уваги. Ну Льошка там якийсь, ну Костик, відмінник, лідер, але щоб справа доходила до спільних п'янок або ж рукостискань у коридорах школи — ні. Різні компанії, та й жили у різних мікрорайонах. Так було аж до десятого класу. А у десятому класі на початку березня в учительській вивісили оголошення, мовляв, школа велика, тут тобі і «А», і «Б», і «В», і математичний, і правовий клас, і економічний коледж на вечірньому, так що давайте, хлопчики-дівчатка, якщо ви маєте у собі талант, до дня народження нашого славного Кобзаря (хай буде пам'ять його оспівана у віках) підготуйте віршики власного виробництва, тільки, будь ласка, не як того року, коли Романенко зримував «митець» із самі знаєте чим.

На всю школу талантів виявилось троє. Костик Треплівський з 10 «Б», Олексій Тригоренко з 10 «Г» та Надійка Співорук з п'ятого класу. Втім, з Надійкою була якась темна історія — у неї мама була вчителькою української літератури у сімнадцятій школі, ще й якась другосортна поетка — друкувалася в альманаху «Крила нашого краю», так що талантом там і не пахло, але зробимо скидку — дівчинці дев'ять років, нехай уже.