Артем Чех - Рожеві сиропи (збірник)

— Вам, вам потрібна допомога! І ми з радістю допоможемо.

— Ви мене вибачте, — мовив Сергій Валентинович, — але я заплутався. Вам потрібна допомога чи мені потрібна? Хто кому допоможе? Я — вам, чи ви — мені, чи кожен сам собі?

— Ми, — ще ширше посміхнувся рудий, — тобто я і ви допоможемо вам, шановний. Ви ж омолоджуватися прийшли?

Сергій Валентинович ствердно закивав.

— Тоді — вам сюди. — І веселий чоловік провів Сергія Валентиновича до невеликої кімнати з пожовтілими шпалерами та допотопною люстрою. Посеред кімнати стояв величезний агрегат, який світився лампочками та виблискував дзеркалами. Кілька важелів та педалей, кнопок і тумблерів прикрашали машину. Перегінні куби купчилися під батареєю центрального опалення, немов порожні пляшки. З дюжину порожніх пляшок стояли під стінкою, немов перегінні куби. Різнорозмірні колби, реторти та трубки, що з'єднувалися з агрегатом, були наповнені рожевими, синіми та прозорими рідинами. Саме вони більш за все й зацікавили листоношу.

— А що це за водичка?

— Синя рідина — нітроалкалоїд омолодження. Рожева — звичайний дитячий сироп від кашлю, а прозора — амфібротеріальна кислота.

— А сироп? Навіщо сироп від кашлю? — поцікавився листоноша.

— Сироп! Сироп! — театрально вигукнув рудий. — Здався вам той сироп! Це секрет. Розумієте, держпатент я отримав, а от міжнародний — ще ні. Якщо я кожному зустрічному відкриватиму свої секрети та специфіку роботи омолоджувача, то будь-хто з науковців середньої руки зможе зробити креслення та побудувати таку ж машину. Істина у вині, тобто, перепрошую, в простих речах. Ну що ж, роздягайтеся, лягайте.

— Вже?

— А що ж резину тягти?

— Я б хотів поцікавитися ціною. Розумієте, я не дуже багато заробляю. А ще… ще мене цікавить результат — чи довго це, скільки сеансів, яким я стану після омолодження…

— Хо-хо, — вдавано розсміявся рудий, — ціна вас влаштує, будьте певні, а результат… повірте, миттєво. Один сеанс, і ви молодшаєте на потрібний вам вік. Двадцять влаштовує?

— Двадцять? Ні-ні, у мене тоді ще прищі були, і взагалі, я пізно розвинувся як чоловік. Давайте тридцять… ні, двадцять сім… шість.

— Так скільки, ненаситний ви мій?

— Двадцять п'ять мене повністю влаштує. Двадцять п'ять! — твердо повторив Сергій Валентинович.

Його очі заіскрилися, тілом гарячково пробігла хвиля занепокоєння та нетерплячки. Він роздягся, залишившись у самих трусах.

— Повністю! — наказав рудий.

- І це? — показав на труси листоноша.

— Все!

Оголившись і нерішуче прикриваючи причинні місця, дядя Сергій Валентинович улігся на кушетку, яка, від натискання рудим педалі, плавно в'їхала в агрегат.

— Зараз я застебну вам ремені. Може бути трохи лоскотно, щоб ви не смикалися.

Сергій Валентинович згадав про втрачений камінь і, усвідомлюючи можливу незворотність процедури, заголосив:

— Почекайте, я не готовий!

Але було пізно. Товсті ремені міцно стисли тонкі безм'язі руки та ноги листоноші.

— Чекайте! — кричав він. — Чекайте, я ще не знаю, не готовий… А де ваші асистенти? У вас же мають бути асистенти! Скажіть, лікарю, професоре, я не знаю, як вас… скажіть, а багато вже людей пройшли через омолоджувач?

— Ви перший, — важко зітхнув рудий і нервово розсміявся.

— Ви псих! Маніяк! — репетував Сергій Валентинович. — Ви псих? Я помру? Тільки чесно!

Але відповіді Сергій Валентинович не почув. Рудий увімкнув тумблери, натиснув якісь кнопки та смикнув важелі. Над головою у листоноші завертівся плазмовий диск, у вену з хрускотом (як оригінально!) увійшла голка, полився нітроалкалоїд омолодження, за ним — амфібротеріальна кислота, й Сергій Валентинович, відчувши приємний лоскіт десь у спині, втратив свідомість.

Опритомнів Сергій Валентинович глибокої ночі посеред парку розваг. Спочатку він мало що розбирав. Дерева, іржаві каруселі, оглядове колесо, дерев'яна будка — певно продавця солодкої вати. Вставши на ноги, листоноша відчув нестримний біль у спині та шум у голові. Таке він відчував лише одного разу, коли йому видаляли апендицит, — це були наслідки наркозу. Роздивившись себе, дядя Сергій Валентинович помітив, що вдягнений він лише у пальто. Як тільки він це помітив, одразу відчув пронизливий холод.

— Конторка, — вилаявся він. — Голий босий. Намацавши у пальті гаманець, перерахував гроші — всі. Але чому він роззутий? У самому лише пальті?

Сергій Валентинович рухався на шум автомобілів. Випірнувши на тому самому проспекті в кварталі від свого дому, листоноша нарешті відчув, що така пригода з ним трапилася вперше у житті. Жодного разу він не бігав босоніж зимовим нічним містом, більше того, він узагалі у такому ракурсі бачив нічне місто вперше.