Артем Чех - Рожеві сиропи (збірник)

Вдома на нього і справді чекали грецький салат та макарони. На десерт, щоправда, була приготовлена не шарлотка, а запіканка, але це було навіть краще. Забагато тіста Сергій Валентинович не любив. Подякувавши дружині, він, як завжди, нічого не кажучи, закрився у своїй кімнаті — відпочивати після нічної виснажливої роботи. Проте заснути він не міг. Яскраве зимове сонце пробивалося до кімнати навіть крізь цупкі штори. До того ж, його хвилювала молода дружина. Сказати, що Сергій Валентинович її пристрасно кохав, було б не зовсім правильно. Він її, звичайно, любив, цінував, піклувався про неї та не ображав. Разом з тим ніколи не цілував її — знав, що Адочці неприємно. Про постільні утіхи він навіть і не думав. Для Сергія Валентиновича й досі залишалося загадкою, чому ж Ада пішла за нього.

Неодноразово аналізуючи свою проблему, Сергій Валентинович не віддавався жодним ілюзіям з приводу такого стану речей. Він досить добре усвідомлював своє становище, чудово розуміючи, що такі, як він, не можуть подобатися не те що янголяткам, як Ада, але жінкам узагалі. Листоноша також розумів, що справа навіть не у його характері, хоча така уїдлива маслянистість відлякує жінок, а у зовнішності. Лисуватий череп, прикритий кількома тонкими волосинами, відсутність деяких зубів, кістляві кінцівки, запалість грудної клітки та блідість шкіри навряд чи зможуть зацікавити хоч би якусь найсірішу мишку. Не кажучи вже про Адочку.

Він крутився у несвіжій постелі, намагаючись себе приспати, проте неприємні думки та сяйливе сонце розплющували очі Сергія Валентиновича та змушували його втомлено дивитися у стелю. Після години безрезультатного крутіння у ліжку листоноша вже зібрався вставати, але несподівано асоціативний ряд думок привів його до того місця, де він побачив рекламний щит. Думка про контору, яка здатна омолодити навіть такого плюгавця, як він, Сергій Валентинович, приємно стрельнула в його запаленому мозку.

— А що, спробувати принаймні можна, — промовив він й одразу ж заснув.

Прокинувшись після обіду, Сергій Валентинович тихенько одягся і, не повідомивши дружину про те, що уходить, вислизнув з квартири.

Він швидко пересік нешироку вулицю і, опинившись біля трамвайних колій, зупинився — записник з адресою залишився у дипломаті. Довелося три з половиною квартали йти вздовж проспекту до рекламного щита — дізнаватися адресу.

Виявилося, що центр з моментального омолодження знаходиться в цьому ж кварталі, хіба трохи у глиб новобудов. Нарешті відшукавши необхідний будинок, дядя Сергій Валентинович зам'явся. Він не знав, чого очікувати, але точно не цього. Будинок, у якому розміщувалася контора, виявився звичайною п'ятиповерховою хрущівкою.

— Ну що ж, не повертатися ж додому. Хоч дізнаюся, що тут і як, — розсудив листоноша й піднявся навдивовижу чистими сходинами на четвертий поверх. Подзвонив у двері. Двері як двері, звичайний шматок заліза. Почулося шарудіння, і за мить перед Сергієм Валентиновичем виріс високий рудий молодик років двадцяти п'яти. Він був одягнений у білий халат. На ногах красувалися стоптані капці.

Обличчя рудого Сергію Валентиновичу здалося напрочуд сумним, навіть трагічним, і, згадавши епізод зі свого дитинства, коли він прийшов колядувати до однієї хати, а там якраз готувалися до похорону, він вирішив перепросити й піти.

— Вибачте, — мовив листоноша. — Я, мабуть, помилився.

— Мабуть, — сумно промовив рудий.

— До побачення.

- І вам.

Дядя Сергій Валентинович спустився на кілька сходинок і завмер. Рудий дверей не зачиняв.

— Чому ви не закриваєте двері? — запитав листоноша, стоячи спиною до рудого.

— А чому ви не уходите?

Розвернувшись обличчям до рудого, листоноша раптово зустрів його погляд і побачив у ньому якесь очікування, майже благання.

— Вибачте, — ще раз вибачився дядя Сергій Валентинович, — я шукав одну контору, вони омолоджують. Здається. Не скажете, де тут?

— Тут.

— У вас? Рудий кивнув.

— Тоді я до вас.

Рудий посміхнувся. Неголений і однозначно підбитий життям, він посміхався, але очі його залишалися сумними.

Після цієї посмішки для листоноші настали темні години. Якби пізніше його попросили розповісти у хронологічному порядку всі події, він навряд чи зміг би.

Замість рудої каланчі перед Сергієм Валентиновичем стояв буфон у білому халаті.

— Хо-хо! — радісно загукав він. — Бачу, нам потрібна допомога! Ну що ж, добре-добре!

— Вам потрібна допомога? — розгубився листоноша. — Я можу допомогти?