Ірен Роздобудько - Якби

« Надія людства — активні, відкриті, розумні дії людей доброї волі у всьому світі, що надихаються високими моральними принципами. Свавіллю, беззаконню, обмеженню прав людини не мусить бути місця на планеті, так само як війні, голоду та бідності…»

Зараз розбуди якого-небудь красномовного можновладця посеред ночі, і він скаже ще краще, з тою різницею, що не буде вірити в жодне своє слово.

І за це його не позбавлять посади, звання і батьківщини.

Ось про що я думала, втупившись у стелю.

Про свій особистий анабіоз і байдужість — анабіоз цілої купи розумних людей, яким все стало «до фєні» і «по фєні». Крім того аби напакувати свої квартири їжею і шматтям.

Моя душа давно вже вкрилася товстелезним панциром і розучилася плакати.

Останній раз це сталося за часів після Помаранчевої революції, коли по телевізору бачила, як відстояний народом (вже колишній) президент нагороджує орденами і посадами тих, кого мав би усунути раз і назавжди. Теперішній анабіоз — результат цих дій.

Анабіоз тридцятирічної давнини виглядав обнадійливіше.

Адже в зграї задоволених риб були ті, що вистрибували з цвілої води на поверхню і тим запалювали інших або хоча б розбурхували застійну воду.

Могли написати так: « Пане Брежнєв, мою діяльність ви оцінили незаслужено високо. Я не підривав престиж радянської держави. У радянської держави завдяки зусиллям її керівництва і вашому особистому внеску ніякого престижу немає. Тому за справедливістю вам належить позбавити громадянства себе! » [1] З листа Володимира Войновича до Брежнєва.

Або так:

Отак живу: як мавпа серед мавп. Чолом прогрішним із тавром зажури все б’юся об тверді камінні мури, як їхній раб, як раб, як ниций раб. Повз мене ходять мавпи чередою, у них хода поважна, нешвидка. Сказитись легше, аніж буть собою, бо ж ні зубила, ані молотка. О Боже праведний, важка докука — сліпорожденним розумом збагнуть: ти в цьому світі — лиш кавалок муки, отерплий і розріджений, мов ртуть [2] Василь Стус. .

Або так:

« Коли для людини найголовніше — отримати свій дорогоцінний п’ятак, легко дати йому цей п’ятак, але коли душа зберігає в собі зерно полум’яної рослини — дива, зроби йому це диво, якщо можеш! » [3] О. Грін «Пурпурові вітрила».

Хто знає, скільки людей зараз живе з цим п’ятаком в кишені, думаючи, що володіє світом!

Певно, це були запізнілі і несвоєчасні думки. Я мала думати про інше.

Але в мені дійсно назрівала та «душевна лихоманка», про яку говорив мій дивний і давній співрозмовник. Мій друг, що заронив у мені паростки тієї лихоманки і «нетутешності».

Думки скакали, мов навіжені коні. Щодо минулого — там мені лишалося кілька діб, щоб розв’язати загадку своєї хвороби. Щодо нинішнього я все вже вирішила.

Я прийму пропозицію Олега. Через два дні після того, як подолаю своє затинання, скажу йому «так». І буду боротися проти цього анабіозу, скільки і наскільки зможу. Якщо блазні вдають з себе розумників, а розумники — блазнів, кому нести істину?

…До кімнати зазирнув Мирось, я закрила очі, вдала, що сплю. Хоча б з годинку мала відлежатись, як звір у лігві, - відхекатись, зализати подряпини, впорядкувати думки. Лежала на м’якому широкому ліжку якоїсь іноземної фірми, на водяному матраці, вкритому шовковим простирадлом. Після ванни з піною-кремом на основі олії авокадо і миття голови австрійським шампунем, що «збільшує об’єм вдвічі».

І все це здавалося більш далеким і не менш дивним, ніж це дивне літо. Згребти б всі ці причандалля у великий пакет і винести туди, де запах зубної пасти «Поморин» і бадузана в пластиковій фігурці у вигляді качечки були символами безумовної дитячої радості. Кинути б це все посередині захламидженої кухні і сказати — ось, розбирайте! Це те, заради чого тривають ваші бездумні і безнадійні дні. Тому що далі цього «дорогоцінного п’ятака» не сягають мрії і бажання половини амнезованого населення…

Ліжко прогнулось — Мирось сів поруч.

Довелося розплющити одне око.

Уявила, що воно у мене зараз схоже на око схарапудженого коня, якщо його побачити зблизька, — велике і божевільне.

— Зараз прийде Тамара, — втомленим голосом повідомив Мирось. — Принесе щось заспокійливе.

Звісно, до кого ж іще він міг звернутися, як не до нашої «швидкої допомоги»!

Я хотіла подякувати за турботу, заспокоїти його, що зі мною все гаразд, але замість цього мої вуста несподівано вимовили: