Ірен Роздобудько - Якби

Я серйозно подякував їй за розмову і сказав, що негайно зроблю так, як вона радить, — піду на край лісу і зрозумію, чи зможу йти далі.

— Коли ти повернешся? — запитала вона.

— Коли навчуся жити так, як ти, — «не тут»! — пожартував я.

Вона кивнула і пішла.

Пішла в один бік лісу по стежці, що вела до її хутора, я — в інший…

…Він замовк. Здається, навіть дерево, що височіло над нами, затамувало подих. Я боялася, що він припинить розповідь, адже виглядав втомленим.

— Ви навчились? — запитала я, ледь стримуючи незрозумілу тривогу.

Про це можна було й не питати, але я хотіла, аби він швидше перервав паузу.

— Ви здогадливі… - посміхнувся він.

Я бачила, яке зусилля над собою зробив, аби знову заговорити.

— Колись про ті часи писатимуть книги і дослідження — і все стане на свої місця. Ви доживете до них. Світ здригнеться, і дороги назад не буде. Колись…

Але тоді ми мусили жити в запропонованих умовах . А вони були страшніші за найстрашніший сон. Та в цьому сні ми мусили жити, адже життя — одне.

Словом, я зареєструвався в тому «Комбіді». Мешкав разом із багатьма іншими членами комуни в своїй колишній спальні. Спав разом з іншими — покотом на підлозі, втупившись очима в стелю з облупленою і обстріляною ліпниною. Безносі янголи і сліпі купідони не впізнавали мене. Здавалося, що я просто заблукав у часі і треба лише перетерпіти, перечекати, доки зійде туман, а разом з ним зникнуть ці всі «продзагони», «продрозверстки», «комбіди» та інша диявольщина, налаштована на руйнацію.

Одного разу мене послали на хутір — той самий, з якого була та дівчинка.

Марія…

Я знову побачив її.

Вона була вже доросла. Але я одразу упізнав її. І вона упізнала мене. Ми пішли одне одному назустріч так, ніби я щойно повернувся «з того краю лісу», а вона просто швидко виросла.

Ми продовжили перервану тоді розмову без жодних здивувань.

— Ну, і як там у світі? — з посмішкою запитала вона.

В цю мить я відчув, що лещата, в яких перебувала моя грудна клітка, послабили свій тиск і в неї входить повітря, запах якого здався мені таким свіжим і густим, як аромат першого травневого меду.

— Завтра сюди прийде продзагін… — сказав я.

Так відбулася наша остаточна зустріч.

Ми почали жити так, як уміли, — «не тут».

На човнах і в палацах, на вершинах гір і в садах, в усіх можливих і неможливих часах та вимірах!

В Зальцбургу обідали з Моцартом, в Руані рятували Жанну д’Арк, в Африці полювали на тигрів, ловили рибу на березі Тихого океану і щоночі спостерігали, як небесні світила збираються в хорали, щоб проспівати для нас свою осанну.

Ми жили так тисячу років. Я шкодував лише про одне: що мої десять років з цієї тисячі не належали їй, що я втік на «той кінець лісу», не розуміючи, що найголовніше давно вже зустрів на своєму шляху саме тут, у себе під носом. Якби…

Якби знати, я б подарував їй десять років реального щастя — у вигляді… тарілки з курячим бульйоном і шматком білого хліба, про які ми забороняли собі говорити.

Вона танула у мене на очах, і, хоча від того ставала все красивішою, я не міг цього допустити. Я знав, що десь у стінах маєтку має бути золото. Ретельно ховаючи від інших свої наміри, я планомірно обстукував кожен міліметр свого колишнього помешкання. І одного разу натрапив на глухий звук, що линув від давно вмерлого каміна.

У мене з’явилась мета: дістати нам документи і виїхати звідси, адже на дорогах все частіше зустрічалися тіла померлих від голоду, а більшість сільських хат стояли порожніми — від них пахло свіжою смертю.

Я сказав, що повернусь якнайшвидше, і однієї ночі пішов до міста, щоб виміняти дорогоцінності на важливі для нашої втечі папери. Золото могло робити чудеса. Але мені це тільки здавалось…

Я здобув лише один кусень хліба.

Повертався, не знаючи, як погляну в її сині очі. Чи то час йшов повільно, чи мої ноги стали ватяними, але повернувся пізніше, ніж обіцяв. Останні кілометри до села дотягував ледь не рачки і що ближче підходив, то більше розумів, що, на відміну від мого сприйняття, тут час скакав, мов шалений вершник на збожеволілому коні: небіжчиків на дорогах побільшало втричі, а хати вже тхнули застарілою смертю, мов розриті могили.

І скрізь кружеляло вороння.

Вона теж лежала на дорозі. В роздертій сорочці і — без своєї розкішної коси, ніби якийсь звір роздер її на шматки, просто так, заради забави. Тепер вона дійсно була не тут.

Я ліг поруч.

І ми лежали так ще тисячу років.