Ірен Роздобудько - Якби

— Мирославе, я тобі зрадила.

Заповнюючи досить довгу паузу, що виникла між цим повідомленням і першою реакцією, скажу, що у мене давно назрівало гостре і досить хуліганське бажання вимовити цю фразу — просто так, заради цікавості.

Якось Томочка, яка не полишала своєї соціологічної практики, розповідала, що залюбки провела б такий експеримент: люди з різних куточків світу вимовляють зізнання у зраді (причому його краще за все вимовляти безпідставно), а потім фіксують відповіді. На основі цього експерименту можна написати купу соціологічних досліджень. Це найкраща фраза, щоб перевірити, хто насправді живе поруч із тобою і що він (чи вона) про тебе думає.

Томочка вважала, що загроза розлучення може проявити людину в усій її красі або потворності. Багатодосвідчена і вельми серйозна Томочка наводила купу різних життєвих прикладів, найяскравішим з яких була історія зразкової подружньої пари, в якій все будувалося на дружніх, «партнерських» стосунках, цивілізовано і гуманно до того часу, коли дружина несподівано попросила розлучення, а отримала… ніж у живіт. Причому — миттєво, без жодного слова. Просто розмова відбулася на кухні, а ніж лежав на столі. В іншій історії — чоловік виставив свою кохану взимку на сходи, поздиравши з неї одяг. У кращому випадку зраджена половина переходила на ненормативну лексику. Одне слово, більше половини таких «досліджень» з приватного життя наших пересічних громадян не викликали надії на цивілізованість. Але раніше провести такий самостійний дослід у мене не було ніяких підстав. А брехати я не люблю.

Тепер у мене були підстави не брехати і втілити експеримент у життя в чистому вигляді. І я, затамувавши подих, чекала на відповідь.

Вона була настільки банальною, що мені здалося, що стала героїнею якогось серіалу.

Спочатку Мирось вимовив замислено-загрозливе і досить глибокодумне: «Та-а-а-ак…» Потім сказав, що він в цьому й не сумнівався, адже надто несподівано я «завіялася лікуватися». Далі йшло ще декілька коронних фраз із приводу мого морального стану, що саме зараз «проявився», адже моє виховання «завжди кульгало на всі ноги».

Була ще парочка уколів щодо чорної невдячності за все те, що він для мене зробив (перелік був велетенським — за все життя не відпрацювати і перших п’ятьох пунктів!). Остаточним вердиктом пролунало те, що недаремно Бог «шельму мітить». Мирось навіть спробував перекривити моє затинання, але плюнув, вхопив за плечі, вдавив у матрац, кілька разів добряче струсонув і шість разів повторив запитання: «Хто він?!»

Я підскакувала під його дужими руками, але була вже «не тут», тому що зловила себе на тому, що здатна бачити все це збоку і при цьому — думати!

В такій от ситуації! Я думаю і страшенно дивуюсь тому, що, як виявилося, у людини «не було жодних сумнівів» щодо мене. Жодних! Всі десять років — жодних сумнівів у тому, що «пригрів на грудях змію».

Це було так дивно.

Просто дивно, і більш нічого.

Але й прикро: а якби це був лише жарт, розіграш, той дурнуватий експеримент, про який говорила Томочка? Як би він зміг повернути все назад після сказаного?

— Дякую, — сказала я. — Дякую…

І почала вбиратися в перше, що потрапило до рук. Він висмикував речі і знову закидав до шафи. Я діставала інші.

За цим веселим заняттям нас і застав дзвінок у двері. Замкнувши шафу на ключ, Мирось кинувся до своєї «швидкої допомоги».

В коридорі залунали голоси — його новий, незнайомий, надто дзвінкий, істеричний і тихе туркотіння Томочки.

Потім все стихло.

Пішли на кухню, зачинили двері.

Я сіла на ліжко, важко дихаючи і міркуючи, як би мені вибратися звідси, адже вони там, певно, зайняли «кругову оборону».

Але за мить до спальні увійшла Томочка. Увійшла, як до палати з хворою, — зі співчутливим виразом обличчя і червоними від хвилювання щоками.

Я поглянула на неї новим зором. Вона досі була схожа на Одрі Хепберн, навіть виглядала набагато краще за неї в її роки, адже Одрі померла від раку і на останніх фотографіях виглядала надто висохлою і втомленою.

Томочка сіла поруч і взяла мою руку, мов добрий лікар.

— Це правда? — запитала вона.

— Що саме?

— Те, що ти сказала Миросику?

— Втілила твою ідею в життя, — посміхнулася я. — І можу сказати, що ти мала рацію: людина краще пізнається при розлученні.

— Отже, це неправда? — зраділа вона.

— Ні, це правда, — сказала я. — Коли будеш записувати свої дослідження, не забудь вказати, що такі експерименти не можна проводити безпідставно.