Ірен Роздобудько - Якби

— Чому?

— Тому, що вони нічого не зрозуміють… — прошепотіла Ніка і додала з якимось недитячим сумом: — Як і ти…

— Але я спробую зрозуміти, — пообіцяла я і штовхнула двері.

…У квартирі витав застояний запах їжі і тютюну. Весна (для себе я вирішила називати її поки що так) і та руда жінка, Зоя, що лишилася допомагати, зносили на кухню посуд. Побачивши нас, вона радісно сказала:

— Нарешті! - І звернулась до мене: — У нас прохання: нехай Віра сьогодні поспить у вашій кімнаті, я поставлю розкладачку. А то вона, — Весна кивнула на руду Зою, — запізнилася на свою електричку. Не заперечуєте?

Звісно, я не заперечувала, а Ніка радісно кивнула у відповідь, змовницьки підморгнувши мені.

— Тоді швиденько вмиватися — і в ліжечко! — скомандувала жінка.

Я спіймала себе на думці, що сприйняла команду так само, як і Ніка, — ледь не кинулася до ванної наввипередки.

— Але ж, — зауважила я, — дівчинка не вечеряла…

— Точно! — схаменулася Весна. — Пішли, Вірочко, я тобі дам салату. Тільки тихо — тато спить.

Я пішла до кімнати. За якийсь час, поки дівчинка їла і вмивалася, в двері постукала Зоя, внесла розкладачку, почала застеляти енергійними рухами.

Я уважно стежила за нею. Вона була огрядна, з широкою спиною і масивними стегнами, литки ніг схожі на перевернуті пивні пляшки, волосся густе і, певно, жорстке, мов дріт. Від неї пашіло силою і здоров’ям.

Помітивши мій погляд, вона обернулася:

— Ліля сказала, що ви зняли кімнату на кілька днів…

Я втомлено кивнула.

День видався надто довгим, а враження від нього — мов дві непід’ємні валізи, котрі я ніяк не могла поставити на землю. Попри це вони продовжували накопичуватись.

Я дивилась на цю жваву молодицю і намагалась пригадати: чи з нею пов’язана вся подальша маленька трагедія нашої родини?

— Що ви на мене так дивитесь? — запитала Зоя, поправляючи простирадло.

— У вас гарний колір волосся… — сказала я.

— Це хна! — радісно повідомила Зоя. — Іранська хна! Чудовий засіб зробити волосся яскравішим.

— А ви часто тут ночуєте? — закинула вудку я.

— Часто. Я живу в передмісті, і, коли затримуюсь, Ліля з Вадиком лишають мене тут. Вони мені, як рідні.

Ще побачимо, подумала я, хто тут кому рідня!

— Ну от, здається, все, — сказала жінка, розправляючи ковдру. — Ви вже вибачте за тимчасову незручність.

О! Як я тебе скоро «вибачу», подумки посміхнулася я, мало не здасться! Але попри це чемно кивнула і побажала доброї ночі. Зоя пішла, граючи сідницями.

Я залізла під ковдру і почала чекати на Ніку. З ванної ледь чутно линув її сміх і плескіт води. Потім все стихло.

Швидше за все, це в мене просто відключився слух. Я вже ні на що не могла реагувати і закрила очі.

Заснула миттєво. Навіть не чула, як лягла Ніка.

Але день (а точніше — вже ніч) на цьому не скінчився.

Це лише здається, що втома спонукає до міцного сну. Насправді ж мій сон тривав не більше, ніж півгодини. Прокинулась я так само легко, як і заснула.

Розплющила очі і вперлася поглядом в дивні сплетіння тіней на стелі. Закортіло підняти руку, витягнути палець і поводити ним у повітрі, мов олівцем, повторюючи цей мудрагельний візерунок. Щойно я так подумала, як побачила, що це вже робить дівчинка на розкладачці. Її простягнута догори рука світилася, мов фосфорна, а тоненький вказівний пальчик виводив у повітрі складні вензелі…

— Ніко, — прошепотіла я, — чому ти не спиш?

— Я малюю, — так само пошепки відповіла дівчинка. — Бачиш, мій палець світиться?

— Це від місячного сяйва, — сказала я. — Треба повісити на вікно фіранку.

— Не треба. Тоді візерунки зникнуть.

— Але через це світло ти не спиш. А діти мусять гарно спати, адже уві сні вони ростуть! — пояснила я.

— Нехай собі ростуть, — сказала Ніка. — Якщо я завішу Місяць фіранкою, він образиться і більше не прийде.

Ну, так, як я могла забути — ми ж товаришуємо з Місяцем! Я сумно посміхнулась.

— Ніко! — знову пошепки покликала я. — А ти обіцяла розповісти мені про свого друга. Можеш зробити це зараз?

Я боялася, що дівчинка не захоче нічого говорити. Але вона повернулась до мене. Її підведене над подушкою обличчя засвітилося, мов намальоване.

— Можу, — довірливо сказала вона. — Але для цього треба спочатку щось показати.

Я зачаїлась, аби знову не налякати її своїми дорослими підозрами.

— Що ти хочеш показати?

— Зараз, почекай!

Вона тихо зісковзнула з розкладачки, навшпиньках пройшлася в куток кімнати, де стояла етажерка з книгами. Пройшлася пальчиками по книжках, навмання намацуючи потрібну.