Стіл вже втратив свою первозданність, але, як годиться, для мене знайшлася добра порція олів’є і шматок пирога з капустою. І склянка нудотно-приторної «Варни», звісно, теж.
Я накинулася на все це, мов вовк. Тільки зараз згадала, що не їла майже добу. А чашка кави, випита ТАМ — на відстані тридцяти років уперед, — не рахується!
Я сиділа, затиснута з усіх боків галасливими незнайомцями, наставивши вуха і набравши до рота води. Голоси чула, мов крізь вату, — очевидно, так спрацював давно забутий приторний «шмурдяк» з красивою назвою болгарського містечка.
— …а всю шваль вже повивозили за сто перший кілометр. Сам бачив, як повій саджали до «газиків» і «жучків». Ну, я вам скажу — видовище! Вони верещать, ноги підіймають вище голови… — говорив молодик з розпашілим червоним обличчям, що сидів навпроти.
— Вся шваль лишилася там, де лишилася… — тихо буркнув мій сусіда зліва.
— Що маєш на увазі? — нашорошився мій візаві.
— Те, що чув. Уся, як ти кажеш, шваль лишилася у своїх кріслах. Місяць до Олімпіади, а вони, бач, уже місто чистять… Повії їм не догодили, навіть дивно…
— Митю, замовч!
Це вигукнула жінка з високою зачіскою — певно, дружина того «Миті» — і досить виразно штовхнула того ногою під столом, аж стіл здригнувся.
— Чому ж, нехай продовжує! — образився молодик. — Легко говорити, коли там не був. Я на відміну від тебе два місяці на будівництві олімпійського селища карячився і знаю, що кажу.
Він настромив огірок на виделку і смачно захрумтів ним, так, що бризки розсолу окропили моє обличчя. Жінка, що стояла біля вікна, перебираючи касети, повернулась в бік столу зі своєю реплікою:
— А мені здається це правильним: нема чого повій і бомжів іноземцям показувати. Це все одно, що продемонструвати зад замість обличчя. Сором для країни!
Молодик навпроти мене налив і простягнув їй через плече чарку з горілкою:
— Точно! Давай — за справедливість!
— А я за таку справедливість пити не буду… — буркнув той, кого назвали Митею.
— Тобі і не пропонується!
— Хлопці, не сваріться! — почувся жіночий голос з дальнього краю столу. — Краще скажи, Павле, чи правда, що у Москві тепер пепсі-коли хоч залийся?
— Ну, в нас на вокзалі її бабки теж продають. По десять «ре» за пляшку… — промовив хтось.
— Так то ж на вокзал треба їхати… — підхопила жінка з касетами.
— Так, люди, пепсі-кола є, - поважно сказав Павло. — Коли ми працювали, нам її привозили. Навіть у бляшанках! Щоправда, їх одразу розбирало начальство. Але в магазинах є. І фінська салямі теж з’явилася. Солона, як риба. Бр-р… Краще вже бутерброди з автоматів.
— Що за автомати?
— Стоять по гастрономах такі собі великі ящики, схожі на холодильник, з кількома відсіками для бутербродів з ковбасою, ватрушок та коржиків. Кидаєш монетку, відсік відчиняється — і бери бутерброд! Швидке харчування. Дуже зручно. Цивілізація! — захоплено розповідав Павло, буквально скроплюючи мене фонтанами огіркового розсолу.
— Кажуть, у нас теж скоро такі поставлять, — зневажливо пробурмотів Митя.
— А ще Паша звідти привіз соки в маленьких картонних пакетах. Смакота! — затуркотіла жінка, що сиділа біля мого візаві.
— Ага! — значущо підтвердив Павло. — Але лавочка зачинилась: тепер там бригада молдаванів працює. А я б, чесно кажучи, ще залишився. Поглянув би на відкриття Олімпіади хоч одним оком…
— «Цивілізація»! Я теж там відмахав три зміни — і завтра знову виїжджаю, — підхопив розмову мовчазний кремезний чоловік, якого я одразу не помітила. — Не знаю, як там у вас було, а я надивився на хабарництво, крадіжки і суцільне нехлюйство.
Він засопів, випив чарку і продовжував у шанобливій тиші: певно, він був тут найстаршим.
— Недооблицьовані стіни заливали білою фарбою, щоб було схоже на білу плитку, аби держкомісія прийняла. Думав: помітять. Ні фіга! Помітили — і прийняли, як миленькі. А вже скільки ментів переодягнених шастає — більше, ніж народу.
— Ну і правильно, а ти що хотів? Хіба безпека — це погано? — знову відгукнулась жінка біля вікна.
І далі загомоніли всі разом.
— А знаєте, що там кажуть: багато країн відмовились приїздити на Олімпіаду.
— Чому?!!
— На знак протесту…
— Проти чого протестують?
— Капіталісти завжди знайдуть причину вмочити нас…
— Проти війни в Афгані.
— Ну і правильно роблять! В наше село вже третю труну привезли. Пацанам по вісімнадцять років…
— Нудно, хлопці, нудно! — заплескала в долоні одна з жінок. — Ну про що ви завелися? Краще вип’ємо!! Пашо, Митю, дівчата — годі балакати! Танцювати хочеться! Я ж принесла нову платівку — закачаєшся!
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу