Ірен Роздобудько - Якби

Слава Богу, сніданок закінчився. Зоя зазбиралася на електричку.

Вадим взявся її проводити. Це не пройшло повз мою увагу. Весна почала складати брудний посуд до мийниці.

Я подякувала і теж заквапилась «на семінар».

В запасі було ще два дні, поки дівчинка повернеться з дачі. Вирішила перевірити теорію Івана Олександровича: перед тим як вийти з квартири, поклала в сумочку капець Ніки.

Якщо вже він сказав «капець» — нехай так і буде!

…Двір вже не дихав таємничою тьмяною прохолодою, як це було увечері. Залитий по вінця сонячним світлом, він нагадував поверхню люстерка, на якій, мов темні острови у воді, лежали глибокі тіні від кущів і дерев. Я забула взяти з собою сонцезахисні окуляри, і тому все світло, сконцентроване у дворі, вдарило мені в очі. І я побігла по розпеченому жовтку, наче по сковорідці, до спасенного острівця, утвореного тінню «мого» дерева довкола «моєї» лави.

Там сиділа тітонька Ніна з першого поверху і Нахал Нахалич (я його одразу впізнала. Звали цього старого Михайло Михайлович, але влучне прізвисько приклеїлось до нього раз і назавжди).

Біля тітоньки стояло її незмінне знаряддя — таз із білизною, яку вона щойно зняла з мотузок.

Я присіла поруч, щоб дати очам звикнути до світла.

Крім того, мені треба було налаштуватися на перехід в «старе місто» і я хвилювалась: не дуже-то вірилось в магічну силу старого дитячого капця.

Привіталася.

Обидва з величезною зацікавленістю поглянули на мене. Тітонька Ніна, оглянувши моє вбрання, поставила питання руба:

— Ви з Прибалтики?

Ага, у нашому дворі чомусь усі захоплювались Прибалтикою і все незвичайне пов’язували саме з нею. Парфуми «Дзінтарс», плетені вовняні пальта, шовкові хустки, окуляри-хамелеони і особливий акцент, який ми копіювали, здавалися верхом «красивого закордонного життя» і викликали повагу.

— Так, з Прибалтики! — з поважним виглядом відповіла я, й відповідь цілком влаштувала тітоньку.

Що я пам’ятаю про цю жінку? Тільки те, що її син — красень і розумник — загине на війні в Афганістані.

— Син пише? — ніби вгадуючи мої думки, звернувся Нахал Нахалич до сусідки.

Мабуть, своїм вторгненням на лаву я перервала плин їхньої бесіди.

— Пише, хоч і нечасто, — зітхнула тітонька Ніна. — Пише, що годують добре… Що все буде гаразд. Питає про Марту — цю вертихвістку. Я, звісно, не пишу, що вона вже заміжня…

— Нічо, хлопець молодий — все ще попереду, — сказав Нахал Нахалич.

Я опустила очі, відчуваючи заштрик гострого сорому за те, що знаю напевне: попереду на Миколку чекає куля. І тут я вже нічим не зараджу…

Пожувавши повітря губами, Нахал Нахалич цілком виправдав у моїх очах своє прізвисько.

— Наллєш борщику мені? — запитав він у тітоньки Ніни. — А я тобі тазика в дім занесу.

Сусідка кивнула, і вони підвелися.

Нахал Нахалич схопився за таз, але чи то випадково, чи навмисно зронив з нього на землю рушника. Довелося тітоньці самій перехопити своє багатство. Вони рушили до під’їзду і розтанули в світлі сонця, мов дві чорні цятки.

Я притисла до грудей торбинку з капцем і підвелася з лави. Мені треба було зробити три кроки в бік арки, до якої я ніколи не доходила.

Тепер мусила подолати цю відстань, вийти за рамки двору, не ламаючи межу часу. Я глибоко вдихнула гаряче повітря, заплющила очі, зробила три кроки вперед і…

…і вийшла!

Вийшла в інший маленький дворик, де так само під грибками стояли дитячі «пісочники», висіли на заіржавілих трубах старі гойдалки і мотилялася на вітрі білизна. Посередині височіли дерев’яні голубники, подекуди тулилися до під’їздів «Запорожці».

Перетнувши кілька подібних дворів, я вийшла до тролейбусної зупинки. Вона лишилася на тому ж самому місці.

Звісно, їхати довелося «зайцем», адже в кишені не було жодної радянської копійки. Кондукторка, поглянувши на мої джинси і топ, не наважилася підійти. А я відчувала себе голою, адже люди весь час позирали в мій бік — жінки підібгали губи, хлопці і чоловіки посміхалися. Один просто-таки прилип до мене, напираючи на спину.

І раптом я згадала трагедію всього свого життя, про яку з віком розповідала з посмішкою: коли вчилася в старших класах і долала відстань до школи в транспорті, жодного дня не обходилось без того, щоб до мене ззаду не притулився якийсь маніяк. Тоді мені здавалося, що увесь світ складається з таких тролейбусних маніяків.

От і зараз подих незнайомця за моєю спиною викликав той самий страх і ті ж неприємні асоціації: я стою в закороткій шкільній формі, ледь дихаючи, а хтось липкою долонею обмацує мої сідниці. Обернутися — лячно і соромно. Зробити зауваження — вище моїх сил. А сили зникають, випаровуються. Потім цілий день відчуваєш на собі огидну луску цих дотиків. І власне безсилля. Одного разу я таки наважилась обернутися і побачила над собою обличчя чоловіка років сорока, в окулярах, зі шляхетними залисинами на скронях. Воно було таким посереднім, звичайним і навіть доброзичливим, що я розгубилася, адже очікувала побачити за своєю спиною вовкулаку. Він зосереджено дивився за вікно, ніби його блудливі руки не мають до нього жодного стосунку.