Надійка Гербіш - Теплі історії до шоколаду

Я двадцять разів хочу обернутися назад і помахати рукою на прощання. Хочу побігти за машиною, впіймати її обома руками, ще раз обійняти усіх, кого так люблю. Але їх чекає Відень і Прованс, а мене — ніч, самотня прогулянка над набережною, трамвай поміж двома напівмістами й вокзал.

…А потім я гублюся й плачу. Мого потяга, як виявилося, сьогодні немає, я не можу задзвонити нікуди й спантеличено шукаю який-не-який інтернет. Я порізала дорогою палець, обмотую його серветками, витираю сльози й вірю, що дива завжди поруч. А в що іще мені залишається вірити, як не в дива? Зараз треба розв’язати всього дві проблеми: знайти, де переночувати, і поповнити запаси шоколаду. Я розпитую перехожих, де тут недорогий хостел. Мене, напевне, не зовсім розуміють, бо ведуть до усіляко зіркового готелю в центрі міста. Я сміюся про себе, одночасно витираючи сльози, і ніяк не можу наважитися запитати готельного працівника — привітного чоловіка у формі, схожій на пілотську — де тут неподалік недорогий притулок для випадкових подорожніх. Але таки наважуюся попросити пароль до вай-фаю, він усміхається і проводить до м’яких крісел поміж квітів і блискучих колон. Тут так тепло, так добре, а валіза й наплічник такі важкі, порізаний палець ще болить, і так до нестями не хочеться виходити на холодну вулицю. Я намагаюся знайти якесь недороге й, мабуть, богемне житло неподалік, а заодно пишу листа друзям, аби знали, де я, раптом що. Прошу їх молитися про мою безпеку. Мені чомусь стає спокійно. Але краплі солоної гарячої води вперто не хочуть припинити дощити на моє обличчя.

«Будь ласка, залишайся на місці. За хвильку ми зв’яжемося з тобою». Такий лист з’являється у моїй скриньці — і я чекаю. Тимчасом приходить ще один лист — від музикантки, яку так давно люблю. Вона написала, що читає мою книжку. Мені м’якнуть коліна від вдячності. Напевне, мені ще ніколи не писали стільки листів, як цими днями. Стільки хороших листів. Боже, хто всі ці люди, які вміють так зігрівати своїми літерами навіть на відстані? Мені бракує слів. Мені так солодко й водночас гірко в цьому місті.

«У нас залишилися бали — безкоштовні ночі — в цій мережі готелів. Ось твій реєстраційний номер. Будь ласка, добре виспись!» Саме цього листа, як виявилося, я мала дочекатися.

Це місто див. Я вже це казала?

Тепер можна плакати скільки завгодно. Ванна з теплою водою змиває втому, смуток і хвилювання. З мого вікна видно вузьку вулицю з красивими сонними будинками. Я знаходжу в сумці торбинку із шоколадним печивом, які випекла Еллен у себе вдома і подарувала мені позавчора. У номері грає тиха музика. У цих осінніх мандрах якось дуже часто грає така «моя» музика, я так часто мерзну, втомлююся, гублюся, засинаю в дорозі на плечі котрогось із подорожніх ангелів, плачу від ніжності, а ще від того, що не можу — і вряд чи зможу — висловити.

Над ранок мені приносять чай із медом. Я випиваю у поспіху, виглядаю у вікно й тихенько виходжу надвір. Вокзал підсвічений ранковими променями і, здається, світиться сам. Я усміхаюся йому спокійною усмішкою і думаю, що, напевне, вокзали — то не лише будівлі. А радше циганські намети подорожніх легенд.

…За вікном потяга сонячна карпатська осінь. У купе тепло й затишно. Я беру до рук книжку про дива — і вона мені чомусь так легко читається.

У Празі ніч. Якщо дивитися на місто, стоячи на Карловому мості, здається, що воно пливе кудись разом із водою. Його світла відбиваються у річці, течуть і переливаються, заграють, зачаровують, гіпнотизують. Я тремчу від холоду й від якогось трохи лячного відчуття здійснених бажань і тихо наспівую пісню «Moon Rіver»: про творця мрій, котрий розбиває серце, і за яким я невідступно йду, хай там що.

Не знаю, про що йшлося авторові, але мені тут ідеться зовсім не про чоловіка, а про Дорогу, про пристрасть, якій неможливо опиратися. Кожне місто, у яке я хоч трохи закохуюся, пробуджує нові бажання, нові мрії, нові сни, розбиває серце прощанням, але серце воскресає знову, відсвіжене запахом мокрої траси, кави на придорожній заправці й ванільними ліхтарями нового міста на горизонті.

У Празі я відчуваю, як десь глибоко всередині прокидається раніше притлумлюваний, але невтамований біль, жага подорожей, бажання загубитися поміж старими будинками, кожен із яких належить не собі, і навіть не місту, а епосі, яка витворила його саме таким.