Надійка Гербіш - Теплі історії до шоколаду

— Господи, якби й по мене хтось приїхав, щоби Ольга Василівна могла піти до своїх рідних і не сидіти тут через мене… І мені було би веселіше… — думало дівча.

Але кроки в коридорі стихли. Ніхто не приходив.

Софійка ніяк не могла заспокоїтися. Нічого їй не вдавалося, нічого не тішило. Її мрії розбилися в друзки, і дівчинка гірко плакала, лежачи в ліжечку з балдахіном і обійнявши нового кудлатого ведмедика, якого подарували їй батьки сьогодні.

А що, коли Люба сумує без неї? А що, коли вона теж її чекала? Матуся намагалася втішити донечку, але не могла. Не діяли жодні переконування, що дітки вже роз’їхалися додому, і вимріяної Люби може взагалі не бути, бо це плід Софійчиної фантазії…

Але тут у дівчинки майнула іскорка в очах. Здається, у неї визрівав геніальний план.

Софійка попрохала матусю залишити її наодинці з її іграшками, а сама нишком прокралася в коридор, узяла телефонну слухавку й довідник. Швиденько пронишпорила сторінками, тремтячими пальцями шукаючи букву «і»… «ін»… «інт»…

— Алло? Це інтернат? — невпевненим голосом запитала дівчинка.

— Так, що ви хотіли? — буркнув у відповідь неприємний голос.

— А можна Любу до телефону?

У відповідь пролунало довге мовчання, і Софійка вже було подумала, що і цей план зірвався, і вона справді помилилася…

Але раптом голос у трубці озвався, наче прокинувшись від сплячки чи оправившись від шаленого здивування.

— Люба, злазь зі свого підвіконня, тебе до телефону!

…Через декілька хвилин червоний автомобіль стояв біля дверей сірого будинку інтернату. Дві маленькі дівчинки, трохи зніяковіло тримаючись за руки, силкувалися продовжити свою телефонну розмову. Дорослі стояли осторонь — батьки Софійки й літня вихователька — і не знали, що їм робити. Вихователька заплакала першою.

— Ну трапляються ж дива, ти скажи… Тепер можна й мені йти додому. Ви ж її забираєте, так? — звернулася вона до батьків.

— Ну звісно! Спитаєте ж таке! — із сяючими очима відповіла Софійка.

Тимчасом на землю спускався вечір, притрушений першим пухнастим снігом.

Надійка Гербіш (Шевченко) — щаслива закохана жінка, пригодошукачка та мандрівниця. У вільний від мандрів і мрій час письменниця займається перекладами, викладає історію світової літератури, фотографує й пише книжки.

Разом зі своєю родиною мешкає в затишному будинку з вікнами на Збаразький замок. Авторка вірить, що її основне завдання — дарувати натхнення та радість.

Перша збірка Надійки «Теплі історії до кави» побачила світ у вересні 2012 року й одразу стала українським бестселером, захопивши читачів щирістю й теплом. Її відзначили нагородою «Європейська християнська книга року-2012» на Будапештському форумі видавців.