Надійка Гербіш - Теплі історії до шоколаду

• Не забувати заряджати батерейки вчасно! Ну і себе теж не забувати заряджати: висипатися та їсти більше фруктів.

• А поміж тим не забувати про прогулянки-пробіжки-протанцьовки. З собакою чи без, із друзями, коханим, співробітниками чи на самоті, з книжкою, термокружкою, фотоапаратом, етюдником чи просто так. Аби ногам було де розім’ятися, а погляду — за які гілки-листочки-травинки-сніжинки позачіплятися.

• Не дозволяти собі думати поганих думок, гніватися, ображатися, сумувати, впиватися своїм розчаруванням чи болем. Такі думки знищують нас ізсередини. Натомість дякувати й тішитися тим, чим можемо. А ми завжди можемо чимось та й тішитися!

• Якомога частіше слухати «живу» музику: на концертах, репетиціях, стоячи коло вуличних музикантів і усміхаючись їм. Або ж самі беріть до рук інструмент — і грайте! Найкраще піднімає настрій не зіграна з нотного листка композиція, а імпровізація на тему того, що зараз відбувається всередині.

• Розгребти завали в шухлядах, викинути все зайве — а поміж тим можна там знайти і якусь приємну дрібничку. Таке часто трапляється — може, як нагорода?

• І купити собі веселі різнокольорові шкарпетки. Теплі, затишні й смішні.

• Частіше виходити на вулицю поміж роботою. Якось керівник одного онлайн-курсу по бізнесу від американського університету розіслав листи з перепрошенням за те, що урок відтерміновується. І додав припис: «Для початку — проводьте більше часу на вулиці!» У цьому щось однозначно є.

• Дорожити часом. Якщо щодня «втикати» безцільно на якусь, скажімо, інтернет-сторінку всього 5 хвилин, то за місяць на це безцільне «втикання» піде 2,5 години життя. За цих 2,5 години можна було би зустрітися з подругою, яку давно не бачили, прочитати улюблену книжку чи сходити на концерт.

• Частіше палити свічки, бенгальські вогні, ватри, дрова в камінах — нехай ці вогники будуть для нас тлом для теплих, радісних, натхненних вечорів.

• Уважно слухати своїх співрозмовників. І якщо вони раптом озвучать якусь здійсненну мрію — а ми матимемо змогу її втілити — постаратися її не забути. І подарувати їм маленьке диво.

• Просто зважитися — і зробити щось, про що давно мріяли. І робити таке «щось» хоча б раз на місяць.

• Подарувати комусь шоколадку. Просто так. А ще краще — таємно, щоб ця людина не здогадувалася, від кого це. І написати приємну записку: «Насолоджуйся солодом життя — і не став запитань, на які не обов’язково шукати відповіді».

• Розказати комусь близькому свою мрію пошепки, на вушко.

Розділена на двох мрія — помножена на двох радість.

Щасливого Різдва!

Андріана закінчила писати й одразу, без зволікань, взялася готувати папір, стрічки й маленькі наклейки з іменами адресатів. Вона знала, що цієї ночі до неї не прийде сон, яким би спокусливим не було солодке посапування Костика у спальні.

— Адочко, що ти тут задумала? Влаштувала на кухні майстерню ельфів?

— Та щось таке… Будуть новорічні дарунки дівчатам. Красиво?

— Та дуже. Давай, допоможу?

— Ох, Костику, коли це я могла відмовити такому дбайливому чоловікові з такими вмілими… і дуже красивими руками? Приєднуйся! Але спершу запар кави. У великий френч-прес, будь ласка… Ні, це маленький. Великий — на поличці вгорі. От-от, це він.

— Я миттю! — гукнув Костик і вибіг у спальню.

І справді, за мить звідти залунала ніжна різдвяна джазова музика. А він повернувся, пританцьовуючи й посилаючи Аді повітряні поцілунки.

«Здається, ця ніч буде яскравою і дуже приємною», — подумала Андріана й дрібненькими танцювальними па попрямувала назустріч чоловікові.

Софійка жила в ошатному будинку на горі, з якої було виднілося місто з його червоними дахами й чи то зеленими, чи то засніженими — залежно від пори року — парками. У неї було багато іграшок, цікавезних книжок із красивими малюнками і навіть великий акваріум.

У тому акваріумі, підсвіченому загадковим блакитним світлом, жили барвисті рибки, химерні ракушки й чудернацькі водорості — дівчинка дуже любила спостерігати за ними. У Софійки була своя затишна помаранчева кімнатка, різьблене ліжечко з балдахіном, комод із гарним одягом і столик, за яким вона читала, малювала чи писала. Софійчині батьки були добрими людьми, але їхня робота завдавала їм стільки клопотів і турбот, що в бідолах залишалося не так уже й багато часу на свою маленьку принцесу-доню.