Надійка Гербіш - Теплі історії до шоколаду

Кажуть, справжній Празі не пасує бароко. Воно нагадує про завойовників, людей, які хотіли підтасувати місто під власне бачення світу, нав’язати йому новий стиль, зодягнути в нову одежину, пошиту за останньою італійською модою. Але я не вірю, бо празьке бароко геть інше. Тут не нові віяння змінювали архітектурне обличчя міста, а місто змінювало, підлаштовувало під себе усілякі віяння.

Ми підходимо до собору святого Віта — і, здається, мене раптом не стає. Напевне, я не вмію відчувати й усвідомлювати власне існування поруч із такою величчю. Завжди гублюся, дивлячись на всіяне зірками небо, забуваю про все на світі, стоячи на вершині гори, у мене вимикаються слова, коли приходжу до будівлі, яку зводили впродовж століть, над якою працювали сотні майстрів, у якій думали мільйони глибоких думок, у якій не боялися мріяти.

Не знаю, скільки часу минає. Кольори потрохи стають іншими: небо, будівлі, ліхтарі, повітря — усе змінюється. Ми йдемо нічними брукованими вулицями, кидаємо гроші в капелюхи музикантам, обертаємося на кожен шурхіт, заходимо в закапелки й книгарні, шелестимо сторінками, стукаємо підборами, зливаємося з музикою цього міста, заплутуємося в його павутинні. І засинаємо разом із цим містом, усередині нього, хоча нам здається, що це воно засинає всередині нас.

Удень місто інше. Залюднене — занадто людяне, трохи несправжнє. Дуже гарне, трохи навіть казкове, із будиночками-пісочним печивом, з вітринами-витворами мистецтва, але якесь чуже, туристичне. Мені здається, що я потрапила на щоденне телевізійне шоу. І хочеться втекти. Повертаюся до річки, виходжу на Карловий міст — і він починає потроху повертати мені радість.

Тут найсправжніша богема Богемії, усюди мистці, краса, підкреслена очима й витворами тих, хто її споглядає. Молодий розхристаний американець надірваним голосом — і так палко! — розповідає гурту своїх слухачів якісь історичні небилиці й літературні байки, розсипаючи у роти спраглим казковостей туристам усілякі підсолоджені цитати. Тут ціле військо фотографів, трохи художників і творців прикрас, запальні музиканти, до чиєї банди одразу хочеться пристати.

А скрипаль, здається, дістає рукою мені десь поза комір, до самого серця, і виводить свою мелодію там. Я подумки підспівую йому — про того, хто творить мрії. І за ким іду невідступно, хай там що.

Літак ось-ось здійметься в небо. Дивлюся у вікно — на ніч, яскраві ліхтарі аеропорту й туман, що розсіює світло, перетворюючи його на дрібні золотисті краплинки. Люблю, коли мені випадає сидіти біля вікна. Навіть коли за вікном ніч, і ми високо в небі, я прихиляюся чолом до скла й уявляю, що під нами — під моїм вузьким кріслом, де я однаково примудряюся вмоститися з ногами, закутавши їх синім пледом з етикеткою авіакомпанії, під усіма моїми сусідами, під дядечками й тітоньками з бізнес-класу, під кабіною пілотів, під нашими валізами — десь там унизу є чарівний світ, розцяцькований життям. Усіляким. Часом смутним і болісним, але часом — і таки ж часто! — світлим і добрим всупереч усьому.

Поруч зі мною примощується літній чоловік у елегантному бежевому плащі по коліна й блідому шарфі. У нього сиве волосся, сіро-блакитні, ніби вицвілі, очі й м’яка, трохи втомлена, усмішка. Він тримає в руках паперове горнятко Starbucks. Здається, там імбирне лате — чудове тепле доповнення для цієї вогкої передріздвяної пори.

Ще трошки — і мотори заревуть, хтось із моїх сусідів неодмінно заплющить очі й міцно вхопиться за бильця свого крісла, хтось проказуватиме молитву, а хтось просто усміхатиметься. Ще трошки — і Південна Кароліна стане великою розгорнутою картою з підсвіченими домами й вулицями, а згодом перетвориться на дрібну цятку й залишиться десь позаду. А ми летітимемо крізь ніч, будемо думати кожен про своє, сподіватися хорошого й говорити про різне з випадковими сусідами — людьми, яких, може, більше ніколи й не побачимо.

Дядечко у плащі повертається до мене й чемно усміхається. Я беру до рук книжку про дива — і вона мені чомусь так легко читається.

— Що ж, скоро злітаємо.

— Так, усміхаюся я. — За кілька хвилин ми вже будемо високо в небі.

— Ви любите літати?

— Люблю. Однак, інколи шкодую, що не маю власних крил. Бо якби мала, то мої польоти були б цікавішими і, ймовірно, трохи граційнішими. І не такими гучними.