Надійка Гербіш - Теплі історії до шоколаду

Добрими словами насправді можна зробити багато. Надихнути, втішити, додати солоду й радості. Сподіваюся, що ця книжка — збірник добрих, теплих, шоколадних, цілющих слів. Тут містяться історії про різних людей, життя, любов, слова, дружбу, смуток, пошуки, усміх, подорожі, домашню випічку, міста, кутові будинки, про велосипеди, кіно й картини, про музику, лікарні, студентів, книжки, про неосвітлені вулиці й старі листи, маленькі дрібниці й великі зміни.

І дуже хочеться, щоб, читаючи цю книжку, ви усміхалися. Смачного читання!

Надійка

Вулиці залиті сонцем і весною. Вулиці — наче келихи, і небесні офіціанти щедро наливають у них світло, тепло, додають трохи свіжого вітру й притрушують запахом кави з цинамоном. Польський фотограф Бартек із якимись не зовсім земними очима й зворушливими кучерями веде нас туди, куди зазвичай не заходять туристи: він показує нам Люблін, якого любить. Із напівзруйнованими двориками, рипучими дерев’яними сходами, намальованими вікнами на глухих стінах, з бабусями на маленьких балкончиках, що сидять на ослінчиках поміж квітів і котів, заплющуючи очі проти яскравого сонця.

Я торкаюся пальцями шорстких стін, заглядаю у маленькі кав’ярні, годую голубів і усміхаюся дітям. Мені хочеться побачити те справжнє, що заховалося за яскраво пофарбованими фасадами й пластиковими муляжами шоколадних тортів поза прозорими до блиску вітринами.

Так, я знаю, що всі міста мають свої маски. Знаю, що, коли моя бабуся була маленькою і приїздила сюди з батьками із сусіднього села, Люблін був геть іншим. Минав час, і місто змінювалося. Йому часто бувало боляче, його шматували, виганяли мешканців, його заселяли інші. І це місто, місто-намальоване-на-глухій-стіні-вікно, місто-келих, місто-годинник-понад-брамою, змінювало свої маски, старанно приховуючи власну справжність, аби не розгубити, не дати нікому її вкрасти.

Моя бабуся виросла, у неї народилися діти. Тоді — внуки. Ми жили в іншому місті, у тій самій Галіції, але геть в іншій країні. Та минув час, я приїхала сюди, і мені хочеться розгадати кілька загадок цього міста.

Проте воно лише загадує мені нові. Так, так, усі ми маємо свої маски, й різні люди розкривають нас по-іншому. Комусь ми загадуємо загадки, а комусь розповідаємо таємниці. Для когось ми завжди будемо тим, що ми для них робимо. Або що робимо не для них. Для когось — тим, кого (або що) любимо. Хтось пам’ятатиме не нас, а наш образ у втіленні якогось міста. Чи місця. Чи навіть музики. Маски бувають такими різними. Коли мої коліна схилені, всі маски осипаються додолу. І я знаю, що є Той, Хто відкриває в мені нові грані, часом — нові світи.

Міста мають свої маски, свої історії, свої підземні ходи. Ми у Любліні, і саме тут Бартек каже нам, що багато старих міст насправді — айсберги. Він каже, що дві третини цих міст розляглися під землею. Моє внутрішнє місто теж наполовину заховане. І я думаю: як добре, що є Той, Хто має ключі до всіх моїх внутрішніх коридорів і чує мою сховану музику.

Із нами йде молодий львівський архітектор. Хлопці наче змовилися — у них обох якісь неземні очі й зворушливі кучері. Ми говоримо про лінії, стилі, сутність. Про дерева, що проростають крізь будинки, і про будинки, що виростають на садах. А поміж тим виходимо на центральну вулицю, і там, так до поколювання в пальцях щемко, грає скрипаль. У нього тонкі риси обличчя і сумні, чомусь навіть трохи сполохані, очі.

Ми заходимо в кафе на піцу коло старої церкви, і Бартек старанно збирає сухе тісто на обідку в поліетиленову торбинку — для голубів. Я усміхаюся, дивлячись, як зосереджено від подрібнює крихти, аби голуби могли з легкістю вхопити свій шматок дзьобом і здійнятися вгору, і щоб їм не було важко чи незручно. Мені здається, люди з такими очима бачать щось таке, чого не бачить решта. І тішуся, що сьогодні це місто — чи котрусь із його світлих масок — я споглядатиму очима цього хлопця.

Потім настане ніч, і місто буде залите теплим світлом ліхтарів. Мені захочеться танцювати посеред вулиці, скрипаля вже не буде, але музика відлунюватиме теплом усередині. Ми зайдемо у єврейську кнайпу з мереживними скатертинами, вицвілими фотографіями на стінах, свічками й мацою. І будемо говорити про радісне й сумне, про біль, усмішки, маски, міста, про книжки та людей, про народження нового, про смерть і про завтра.