Між високими будинками свистів вітер, будні злітали невимовно й невгамовно швидко, Франка заплющувала очі, різкий шум у вагоні метро затуляв їй собою вуха, а коли дівчина знову розплющувала очі, світ довкола був уже геть іншим. Інколи здавалося, що режисер її життя вирішив показати їй юність у пришвидшеному темпі. Вона не знала, не могла вгледіти, роздивитися, запам’ятати, куди так швидко злітали слова, коли читалися книжки, коли літаки й потяги несли її далеко, коли він махав їй рукою на прощання і коли вона плакала.
А потім свист кудись подівся, швидка відеодоріжка зашпорталася за статичний кадр і настала пустка. Франці та пустка боліла й страшенно щеміла десь коло серця. Дівчина ішла до церкви й молилася упівголоса.
— Боже, — казала, — Ти великий і всемогутній. Згадай у Своїй милості мене, загублену. Не залиш, будь ласка. Затули Собою мій біль, заповни Собою пустку всередині мене.
А тоді виходила на вулицю, підіймала догори очі, але там, високо, були лише гілки дерев, останні поверхи будинків і густі хмари. Світ крутився так швидко, так швидко, що дівчині ставало лячно, вона приходила додому, взувала теплі домашні капці та ішла на кухню. Їй здавалося, що лише кава, заварювана в глиняній джезві власноруч, і паперові листи могли врятувати її від надмірного поспіху. Вона готувала тісто на шоколадні брауніз — подрібнювала печиво, досипала горішків, розтоплювала шоколад, збивала яйця, пересівала муку й додавала цукор. Усе робила повільно, вдумливо, з любов’ю. І поки улюблені солодощі випікалися в духовці, дівчина пила каву й писала листи, додаючи туди цитат із улюблених книжок. То був її маленький момент тиші, коли можна було кинути якір у якийсь інший, трохи задзеркальний, світ і так протистояти шаленству часу й осені. Маріка — її розумна й безкінечно граційна кішка — вистрибувала дівчині на коліна, скручувалася в клубочок і голосно муркотіла.
У такі миті Франці так добре мріялося. І ці мрії були геть іншими, не такими, які зринали в уяві, коли дівчина прислонялася до дверей у переповненому вагоні метро. Мрії-на-кухні були тихими, маленькими й дуже домашніми. Але якраз вони видавалися ще більш нездійсненними, ніж ті, «великі», про далекі подорожі й подвиги.
Проте великий Режисер раптом чомусь вирішив змінити сюжетну лінію її п’єси. А в дівчині, так само несподівано, поселилася інша любов — така спокійна й щаслива. І зовсім-зовсім безболісна. Надихаюча.
Плин часу почав сповільнюватися, хоч і не одразу. Вона ще була звиклою до бігу, поспіху й метушні, усе робила нашвидкоруч, намагаючись не відкладати на завтра. Але з новою любов’ю прийшли й нові захоплення. Вона взялася виплітати коханому шарфа, потім — вишивати весільний рушник, а тоді — вив’язувати плед і шарфики з ґудзиками для синочка. Мама з дідусем хворіли й також потребували Франчиної опіки. Маленькі турботи про дорогих людей витіснили собою далекі подорожі й товсті наукові книжки.
Франка вчилася хазяйнувати на кухні й шити одяг, вчилася радіти дрібницям і приймати щастя в кожній миттєвості, ловити буденні дива й довго тримати їх у долонях, наче крихітного горобчика, що випав із гнізда.
Її дисертація писалася повільно, поміж годуваннями-прогулянками-приготуванням вечері, прибираннями й пранням. Поміж відвідуванням мами й доглядом за дідусем. Поміж вгляданнями у красиве стомлене чоловікове обличчя. Поміж грою в кубики й машинки. Вона вчилася роздавати себе — і навіть улюблений бельгійський шоколад, якого сестра привезла їй цілий клунок, Франка роздавала подругам.
А тимчасом у крихітному містечку, оточеному хвойними лісами, хмари не мали за що зачепитися, тож переливалися всіма відтінками сірого й вільно пливли небом. Франка піднімала очі, показувала маленькому синові уявні вітрильники й потяги посеред кудлатих хмар, і він сміявся, тицяючи пальцем угору. Франка кутала носа в мереживний французький шарф, затиснувши під пахвою альбом і кольорові олівці, й ніжно всміхалася своєму блакитноокому хлопчику.
Такі зливи бувають, напевне, раз на два роки. А може, й частіше. Щоразу здається, начебто хтось на небі необачно вихлюпнув на маленьке містечко дворічний запас води. І ллє не просто наче з відра, а наче з відра з електричним мотором. У такі дні відвідувачів у кафе внизу вп’ятеро більше, ніж зазвичай. Карла тоді жартує, що Маріо кров з носа треба сплачувати кредит, і він тиждень поститься й благає небо послати йому сильний дощ в обідній час. Найкраще — у п’ятницю. Тоді люди частіше виходять на обідню прогулянку. І якщо вони затримаються до вечора в його кав’ярні через дощ, то зможуть спокійніше почуватися і замовлять більше усілякої смакоти — і, головне, щиро.
Читать дальше