Надійка Гербіш - Теплі історії до шоколаду

Коли тарілки після смачного обіду були вимиті й складені, а кекс стояв у духовці, Агнеса пригорнулася до тітки й розповіла їй усі свої жалі, свої мрії й своє здійснене завдяки цьому чарівному браслету бажання. Тітка Марійка притисла дівчинку до себе, поправила ґратчастий плед, яким вони обоє вкрили плечі, і сказала, що з кожним світанком світ починає жити ніби заново, і в ті миті дуже важливо створити навколо себе багато нового щастя — думками, словами й усмішками.

— Знаєш, про що я думаю, коли ввечері йду неосвітленими сільськими вулицями від самотнього, але дуже талановитого різьбяра по дереву діда Мартина — пам’ятаєш, того, що колись робив вам із Богданчиком дерев’яні свищики? Раніше я хотіла плакати щоразу, коли моя нога необачно ставала в якусь ямку чи на прикрий камінець. А тепер усміхаюся і кажу собі, що неосвітлені вулиці тренують вміння бачити вночі, а далекі відстані тренують ноги й витривалість. А ще — і неосвітлені вулиці, і далекі відстані тренують не лише тіло, а й душу. Я вчуся бачити радість і красу там, де інші бачать лише незгоди й труднощі. І ти навчишся, Агнеско. У тебе добре серце. Тому твої мрії такі теплі. І вони здійснюватимуться, ось побачиш. А коли б навіть не здійснилися, у тебе все одно буде безліч приводів радіти…

У кімнаті запахло смачною домашньою випічкою, і дівчата хутко кинулися на кухню. Агнеса визирнула у вікно й завмерла: там ішов пухнастий, чистий, легкий, світлий, м’який сніг! Він уже вкрив густі ялинкові гілки, притрусив траву в дворі й лягав на вуличні ліхтарі, що мали ось-ось загорітися теплим світлом.

— Тітко Марійко, — прошепотіла дівчинка, — а Різдво можна святкувати у листопаді?

— Навіть у березні, — так само тихо відповіла тітка, усміхаючись.

— Різдво можна святкувати щодня. Воно не залежить від пори року. Як і радість у серці.

Настав вечір, і додому повернулися втомлені батьки. Тато тримав на руках завжди веселого Богданчика, а мама — великий букет хризантем. Якась жінка рятувала свої квіти від снігу й дарувала їх змерзлим перехожим. Тітка Марія з Агнесою накрили на стіл і приготували маленьку миску з гарячою водою для Богданчика, а велику — для тата з мамою. Рушники також були теплими — Агнеска здогадалася обмотати ними гарячий чайник. А Марія витягла з сумки ще три пари власноруч виплетених шкарпеток.

Мама побігла за свічками, тато увімкнув гірлянди й дістав фотоапарата, а діти поламали на квадратики свої шоколадки, висипали їх у глибоку мищину й поставили на стіл — для всіх. І то було найщасливішим з усіх несподіваних різдвяних див.

Коли прийшла зима, тітка Марійка сильно застудилася й не змогла святкувати Різдво з родиною. А дітей із обережності не пустили до неї в лікарню. Зате Агнеска зв’язала їй шарфика, а Богданчик передав усі свої мандаринки. Тітка ж подарувала хлопчику цукерки, які їй принесли друзі, а своїй улюблениці написала записку: «Будь ласка, святкуй Різдво від щирого серця. І не забувай щоранку намріювати нову казку, моя люба».

З того часу Агнеса вчилася любити ранки. Тішитися тим, чого немає — бо відсутність якихось речей завжди виявляла присутність чогось значно кращого за них. Віддавати останнє потребуючим, дарувати подарунки просто так і святкувати свята поза червоними цифрами в календарі. Мріяти теплі мрії й готувати приємності для когось навіть тоді, коли їй самій було сумно.

А ще вона завжди носила на руці свій дерев’яний браслет.

На неї чекали гори непрочитаних сторінок з філософії стародавнього Китаю, зручне робоче місце на широкому підвіконні в спальні, обкладене десятком подушок, і термін складання іспиту, який невблаганно наближався, — але Кароліні сьогодні чогось не працювалося вдома. За вікном було похмуро, сипав мокрий сніг, дівчині ніяк не вдавалося влучити в настрій піснями на програвачі, ієрогліфи плуталися між собою, кава вранці збігла рівно тричі, і за останнім разом віддирати плитку від чорних плям вже не було жодних сил і бажання. Кароліна так-сяк замотала шарф довкола шиї, відтягнула його трохи ззаду й накинула на волосся, наче капюшон, взула теплі черевики, одягла куртку й вибігла надвір.

У маленькій кав’ярні поміж старих будинків пішохідної вулиці, де продавали картини, одразу за рогом Кароліниної улюбленої книгарні, було людяно. Завжди усміхнені й уважні хлопці-баріста в довгих чорних фартухах (один із великим смугастим шарфом, замотаним на італійський манер, інший — у картатій сорочці та з синьою краваткою «метеликом») швидко танцювали руками, «чаклували» над колбами й чайниками, заварюючи каву, випускали пар з великих кавових машин, готуючи напій по-американськи, наливали запашний чай із термоса у великі паперові горнятка, встигаючи при цьому цікавитися в замовників, як у них минає день і чи не змерзли вони в ноги при такій погоді. Кароліна привіталася з хлопцями й попросила найбільшу порцію чаю-лате. Духмяного, зелено-чорного, з ніжними нотками натуральних ефірних олійок квітів і ягід, завареного за спеціальним рецептом зі збитим молоком — чаю, який завжди повертав їй натхнення. І шоколадний мафін на додачу.