Надійка Гербіш - Теплі історії до шоколаду

Дівчина хотіла переглянути пошту, але не наважувалася: якщо у скриньці не буде хоча б короткого листа від Северина, її накриє туга й смуток, і чай-лате перестане смакувати, і мафін не тішитиме. Молода пара поруч сміялася, хлопець ніжно тримав свою подругу за зап’ястя, а дівчина водила трубочкою у горнятку, розмішуючи пінку й роблячи вигляд, наче це заняття її зараз неймовірно цікавить. Чаю у Кароліни залишилося вже на дні, час було повертатися до подушок на вікні та ієрогліфів. Вона таки вирішила зазирнути в скриньку і, раптом що, побажати Северину вдалих прокладань ідеальних міських маршрутів.

На екрані одразу висвітлилося повторне запрошення на каву від викладача, три листи з оновленнями від ресурсу, на якому «паслися» усі знайомі їй поціновувачі філософії стародавнього Китаю, вісім коментарів від подруг на її статус про розпис шовку і… дівчина непомітно для себе зіщулила плечі й гарячково провела пальцем донизу… два листи від Северина!

«Надибав невеликий магазин із твоїми улюбленими керамічними котами. Я би переніс його для тебе в наше ідеальне місто. А може, й ні. Ти б тут залишилася жити. Я привезу тобі кошеня, схоже на тебе».

Кароліна стиснула губи й обійняла двома руками горня. Хотілося плакати, серце м’якнуло від тремкої вдячності й тепла, прагнулося туди, де був він. І кішки. Багато її улюблених кішок. Кортіло написати йому довгого листа. Але вона боялася завантажувати його картотеку зайвою інформацією. Він і так знав, що вона почуватиме, прочитавши ці кілька коротких речень. Він відчував її навіть краще, ніж міста.

Дівчина розплющила очі й натиснула на наступне повідомлення, яке Северин надіслав трохи раніше. Воно теж було коротким:

«Ластівко, я намагаюся не забувати про сніданки. Сьогодні забіг у кав’ярню з фотографіями старого міста на стінах — тобі б тут сподобалося — і взяв лате з шоколадним мафіном. Тобі б він теж сподобався, я знаю».

Кароліна вже не могла стримувати сліз. Вона старалася непомітно витерти їх краєм носової хусточки, поклала телефон у кишеню, допила свій чай, загорнула недоїдений мафін у серветку й збігла вниз гвинтовими сходами. Дівчина знала: десь попід цими арками, між старими будинками з облущеною фарбою, завжди гуляють коти. І сьогодні їй особливо хотілося поділитися з ними своєю шоколадною ніжністю.

Між високими будинками свистів вітер, а сірі хмари позачіплялися за їхні дахи й збиралися ось-ось розіллятися дощем, щоб трохи «схуднути» й вибратися зі столичної багатоповерхової пастки — як колись намедований Віні-Пух із нірки кролика. Надворі було холодно, вогко й непривітно. Франка кутала носа у свій зеленувато-блакитний мереживний французький шарф, затиснувши під пахвою книжку Сільві Жермен і намагаючись натягнути рукави плетеного светра до кінчиків пальців.

У метро було людяно: усі штовхалися, старалися вчепитися за поручні першими, шукали місце своїм сумкам і дивилися на сусідів без особливої християнської любові. Франка притулилася спиною до зачинених дверей і заплющила очі. Усередині неї звучали фортепіанні акорди балади «Ґрінслівз», а пальці вистукували їй у ритм чарівне стакато по палітурці книжки. Дівчина мріяла про приїзд улюбленої авторки, для якої вона зовсім скоро перекладатиме. Про тепле літо. Про улюблене патріархальне італійське містечко Поджомаріно, де минуло стільки найсвітліших місяців її життя. Про чаруючий Париж, де їй так добре блукалося. А ще про всіляке велике й поки геть недосяжне.

Франка була з тих захоплених юних студенток, які своєю вірою у прекрасність літератури, мистецтва й життя загалом можуть перевернути хоч три всесвіти поспіль. Вона писала від серця, перекладала з насолодою і ковтала тексти, наче мигдалеве печиво. Її щирі блакитні очі на пів-тендітного обличчя спалахували невимовною радістю щоразу, коли до рук потрапляла товстелезна «смачна» книжка. Інколи друзі жартували, що письменникам варто було писати навіть заради неї однієї — такою вдячною й вдумливою читачкою вона була.

А ще дівчина була до нестями закохана. Вона любила ЙОГО так, неначе він був найдосконалішим утіленням усіх містерів Дарсі, Ру й Діків Дюї на світі. Та шалено страждала від свого кохання.

Інколи їй здавалося, що все залишиться саме так і ніколи не зміниться: вона буде закоханою, буде марити ним, житиме в своєму академічному світі, мандруватиме й мріятиме. А вечорами, прощаючись із ним біля теплого кафе, ковтатиме сльози й нізащо не покаже йому свого смутку й тим паче ніколи не скаже, що саме їй так дошкульно болить.