Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

Натан Роуз пригадав, з якою цікавістю і навіть легким тремтінням у своїх ще донедавна пропахлих сигарами пальцях (півроку, як кинув палити) він брав ту теку до рук. Він пам’ятає своє здивування і свій вигук:

— Що це?

У теці лежали чисті-чистісінькі аркуші паперу, трохи вим’яті, бо їх явно тримали чиїсь руки. Авжеж, дівчини, яка писала роботи, й екзаменаторів, які потім їх перевіряли. Але на папері нічого не було. Нічогісінько. Тільки штамп коледжу зверху, на першій сторінці.

— Як це розуміти? — витріщився Кройберг, коли Натан дійшов до цього моменту.

— Я теж запитав точнісінько так. — Роуз явно насолоджувався ефектом, який справили його слова. — Ти б побачив, як здивувалася їхня архівна щуриха. Ну й згодом директор, само собою.

«Щуриха», жінка років за п’ятдесят, висушена, наче добре вив’ялена тріска, все перекладала ті папірці. Заглядала до течки, наче не вірила своїм очам. А може, так і було — не вірила. Та й як повірити…

Роуз оповів, як у його присутності директор провів справжнісіньке розслідування. Звісно, до цих архівних кімнат хтось міг проникнути. І замінити роботу Таумі Ремпбелл на чисті аркуші паперу.

— Але навіщо? — спитав головний редактор.

— От і я питав себе — навіщо? — скупо всміхнувся Роуз. — Тільки цей варіант, здається відпав.

— Відпав? Ти таки щось розкопав?

Кройберг аж подався вперед, потираючи свої пещені пухкенькі ручки. Розповідь Натана Роуза його інтригувала дедалі більше.

— Я нічого не розкопав, — розчарував Роуз. — Але звернув увагу, що на штампі, тому, що зверху на першій сторінці, стояла дата. Це, як виявилося, була дата екзамену, який складала Таумі Ремпбелл.

— Невже гіпноз? — Кройберг дивився поглядом удава, до якого наближається кролик.

— Можливо… Хоча надто неймовірно, — роздумливо сказав Натан.

І далі він признався, що відчував: доторкнувся до чогось дуже цікавого, інтригуючого і, можливо, сенсаційного. Навіть дуже сенсаційного. Звісно, висновки робити рано. Можна було б просто «закинути вудки». Кройберг так і сказав — закинути вудки. Це був один з його улюблених висловів. До цього прийому його журнал вдавався не раз і не два. Закинути вудки — це означало надрукувати щось не дуже певне, не до кінця розслідуване, а може, й зовсім не розслідуване, так, швидше з натяками, припущеннями, даючи поживу для фантазії читачам і тривожачи тих, про кого писалося. Герої таких публікацій починали протестувати, метушитися, неодмінно робили помилки і виводили на нові сліди. Нерідко платили чимале відкупне. Іноді пробували судитися. Але коли фактів не багато… О, Кройберг умів правити писанину своїх «розгрібувачів бруду» так, що виходили з цієї писанини хай і бруднуваті, але «лялечки».

У даному випадку вдаватися до такого прийому було небезпечно. Кройберг це нюхом відчував. Не лише тому, що ця «шоколадна тигриця» надто багата, а отже, й впливова, одна з найбагатших (якщо не найбагатша) супермодельок світу. У неї вистачить грошенят, щоб заплатити і гарним адвокатам, і нишпоркам, і писакам з видань, які тільки, коли навіть сплять, то бачать, як би закопати «Splendor star», улюблене дітище Кройберга. Ні, не тільки це хвилювало головного редактора і співвласника скандального журналу. У розповіді Натана Роуза було надто багато незвичного, сказати б так — незвично-таємничого.

«Натан, здається, стоїть зовсім поруч того, щоб зірвати великий куш, — подумав Кройберг. — Тут пахне сенсацією з якимось незвичним душком… Гм, Гаїті… Ця тигриця з Гаїті? Може, зв’язана з вуду чи ще з якоюсь чортівнею? Чи з тими кланами із „латинос“, котрі геть усе стали загрібати до своїх чорнуватих лап?»

— Розслідуй далі, — сказав він. — І готуй першу публікацію.

— Першу публікацію? — здивувався Натан. — Ти вважаєш, що це вже потрібно робити? Бачиш, у мене з’явилося чимало питань і чимало сумнівів…

— Я це зрозумів, — посміхнувся Стенлі Кройберг. — Тут, певно, ти сам відчуваєш, є якась дивна пружина, і мені здається, що ми повинні найближчим часом її розтиснути… Але це буде зробити непросто, навіть тобі. Вибач, якщо зачіпаю твоє професійне самолюбство.

— Чого там, я сам відчуваю. — Натан не намагався навіть приховати свого збентеження. — Дивна ситуація, навіть як для мене. А ти ж знаєш, що я…

Так, Кройберг добре знав те, що було за плечима творця найгучніших сенсацій їхнього журналу. На Роуза були і спроби замахів, і понад десяток судових позовів. То що ж тут особливого?

— Авжеж, дивна, — погодився Стенлі. — Тому й кажу: підготуй першу публікацію. Виклади все, що ти знаєш, а тоді проводь далі розслідування.