Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

«Що ж це таке?» — подумав Роуз.

Він дістав з кишені ключі, став відмикати кабінет. І раптом почув за спиною чийсь тихий шепіт:

— Не йди, не йди туди.

Натан озирнувся. На майданчику з трьома дверима нікого не було. Його двері майже поруч із тими, що ведуть до приймальні. Втім, майданчик вузький і створює ілюзію коридору. За дверима до цього майданчика їхнього офісу справді довгий коридор. Може, голос долинав звідти? Ні, наче шептали поруч.

«Я просто перевтомився», — подумав Натан.

Раптом він зауважив, що його пальці дрібно тремтять. І що ще сильніше наростає шум вітру. Він десь там, за прозорими, скляними стінами його кабінету. Перш ніж відчинити двері, він чомусь трохи повагався. Немов боявся когось побачити — там, за дверима, у його кабінеті.

«Дурня», — подумав і рішуче штовхнув двері.

У кабінеті, звісно, нікого не було. Нікому було тут і сховатися у його кабінеті, з вікном на всю стіну і з великим довгим столом та маленьким столиком у кутку, двома шкіряними кріслами біля стола і меншими кріслами біля столика.

Наступної миті, на півдорозі до свого столу, на якому лежав ноутбук і папка з паперами, голки, що летіли до скронь (тепер він знав — летіли), досягли його бідної голови і пронизали шкіру. Біль був такий гострий і раптовий, що Натан мимоволі зойкнув, потім вилаявся. Мацнув руками. Ніяких голок на було, але на пальцях він відчув щось рідке і липке. Він відсмикнув пальці, підніс їх перед очі й отетерів — на пальцях була кров.

— Що це? — запитання задав наче не він, а хтось його зляканим голосом. — Дідько візьми, що це?

Він заточився, вхопився за стола. За вікном навально наростав шум вітру. Натан поглянув у вікно. Зліва, як завжди, височіють хмарочоси, справа відкривається знаменитий краєвид на затоку, яка виходить в океан.

І раптом він побачив, як змінюється цей краєвид перед його очима. Океан почав кудись відступати. Він мовби згортався на його очах.

Сувій океану підкочувався до берега. Так згортають килим. Але за сувоєм була порожнеча. Чорна пустка до самого обрію. Втім, і обрій був такою ж порожнечею, там, вдалині нічого не було.

«Дивне відчуття, — подумав Роуз. — Дивне? Що ж це таке діється зі мною?»

Враз із тієї чорної порожнечі почали виростати ще дивніші обриси якоїсь місцевості. Наче… Наче африканська савана. Він бачив простір, укритий де-не-де деревами, а в основному великою травою, по якій бродили дикі звірі — леви, зебри, антилопи, носороги, слони. Саме так — бродили, геть перемішані, не чіпали одне одного, утворювали дивну мішанину звірячих тіл. Натан подумав, що він, певне, божеволіє. Але чому, чому? Щойно ж вони з головним редактором нормально говорили. Розмовляли цілком логічно.

«Дурня це все, — подумав Натан Роуз. — Дурня і вияв моєї абсурдності й абсурдності цього світу. Все дурня — те, чим я займався до цього часу, чим жив. Я хочу туди, в савану, до цих звірів, на природу. На дику природу, туди, де нема всієї цієї фальші, гонитви за дурними, нікому не потрібними сенсаціями».

Натан Роуз ішов до вікна, простягнувши руки. Серце його співало. Очі світилися радістю. З таким серцем і очима він підійшов до вікна, розчинив його. Савана, леви, жирафи, носороги і великі птахи, що ширяли над ними, були зовсім поруч. Натан заліз на підвіконня, розпростер руки і став схожим теж на великого птаха. Так він і полетів, правда, не вгору чи над саваною, а вниз, доки не вдарився з усього розгону об асфальт нью-йоркської авеню.

Кукурічки — село невеличке. Проте, окрім трьох барів і крамниці, воно мало ще й свою неповну середню школу, в якій навчалося аж сімдесят два учні з Кукурічок і сусідніх Заточинців, ще меншого села, ніж Кукурічки. Одного разу до тієї школи і прийшов Іван. Він стояв перед шкільним порогом, точніше посеред подвір’я, і боявся ступити крок далі. Закінчився урок, діти повибігали на подвір’я, здивовано дивилися на нерухомого дядька. Декотрі показували пальцями, мавпували, а один хлопчисько покрутив пальцем біля скроні. Іван стояв і мовчав, тільки кліпав очима й ворушив губами. Вибігали меншенькі — першачки і другачки — одна дівчинка гукнула щось до своїх подружок. Вони стали в коло, взялися за руки й почали танцювати довкола Івана, виспівуючи пісеньку.

«Майбуть, вони вважають мене деревом, — подумав Іван. — Може, ялинкою?»

Він розставив руки, аби й справді здаватися схожим на дерево. Навіть помахав руками, мов гілками.