Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

Після цих слів, не змовляючись, вони подивилися один одному у вічі. Зрозуміли один одного, не промовивши й півслова. Кройберг першим відвів свій погляд. Не тому, що відчув якісь докори сумління. Знав: Роуз і сам піде далі, до кінця.

Авжеж, вони обидва були досвідченими вовками у своїй справі. Зрозуміли одночасно, що означали ці слова. Так, Кройберг відчув, що його підлеглий і приятель надто добре розуміє їх підтекст. За цими словами стояла виразна і німа, прихована небезпека і прихована загроза для життя. Для життя Натана Роуза насамперед. Вони не могли її не відчувати. Але якби зараз Стенлі запитали, звідки надходить ця загроза, він сам не зміг би нічого відповісти, нічого пояснити, навіть якби його допитували з пристрастю, з праскою чи паяльником, як уже двічі в його житті було. Звідки загроза? Від самої Таумі Ремпбелл, цієї бісової вродливої і багатющої жінки-тигриці? Навряд. Ще вона, напевне, не знає про розслідування Роуза, про його поїздки. Але якщо й знає…

«Ні, — подумав Кройберг і ледь-ледь здригнувся, — швидше за все, за Натаном уже почалися стеження, полювання. Інакше б не з’явилося в мене це відчуття загрози й тривоги. Я рідко помиляюся. Може, припинити розслідування? Ні, ні й ні. Натан тоді сам продовжить, я ж його знаю. І продасть матеріал у якесь інше видання».

Кройберг знову поглянув Натанові у вічі. У темних смолянистих зіницях побачив ледь помітний холодок страху і відчув легке збентеження, навіть сором. Якби це був інший журналіст його видання, а їх у нього чимало, цих ловців сенсацій, він би нічого подібного не відчув.

Взагалі ж незрозумілість, незбагненність ситуації стала його дратувати. Таємниця була прихована десь мовби збоку, це він нутром теж відчував. І її буде нелегко віднайти. Будуть жертви і прикрощі. І ще щось, дивне, може, й жахливе, але що?

«Та однак жереб кинуто», — подумав Кройберг і підвівся.

Підвівся — цього разу поволі, натужно — і Натан Роуз. На якусь мить йому здалося, що за плечима головного редактора на тлі великого розкішного вікна, яке виходило на Гудзонову затоку, з’явилося чиєсь обличчя. Так, це було темне, шоколадне обличчя Таумі Ремпбелл. Вона посміхалася, та на мить, швидше частинку миті, Роуз побачив дивний хитрий оскал. Це загрозливий оскал потужного звіра, можливо, тигриці. Чи пантери. Чорної, хижої, хитрої і підступної пантери.

«Я таки стомився від цих поїздок і розшуків», — подумав Натан.

— Добре, я завтра ж почну писати, — сказав, але чомусь намагаючись не дивитися туди, у вікно, за спину шефа.

Кройберг підбадьорливо поплескав його по плечу. Головний редактор відчував: якщо справді вигорить велика сенсація, тираж знову різко поповзе вгору. Це якраз до речі. Надто прісно виглядав журнал останнім часом. Пережовування любовних походеньок, репортажі з показів мод і знімальних майданчиків — і все без перчинки й вогника. Наче танець по зачарованому колу. З тими самими рухами.

— Якщо треба — дам тобі ще помічників, — сказав Кройберг.

— Поки що не треба, — відповів Натан.

Він пішов до свого кабінету, краєвид з якого був не гірший, навіть ліпший за той, що відкривався з вікна Кройбергового величезного кабінету. Праворуч із вікна Роуза вимальовувалася перспектива на океан. Йому було приємно, що в нього ліпший краєвид, ніж у шефа. Він любив вдивлятися у синю незмірну далечінь і уявляти, як він летить над нею — великий і невагомий, схожий на птаха. Птаха, що може перелетіти цей океан.

Він згадав, скільки коштувало переконати Кройберга придбати офіс саме в цьому місці. Так, це коштувало недешево. Але яке враження справляє такий кабінет з такою просторовою перспективою на відвідувачів, на цих зарозумілих зірок і зірочок та їхніх адвокатів, які навідуються, а часом і вриваються до шефового кабінету. Чи до нього, Натана. Те, що вони бачать у вікні, теж справляє належне враження. І частенько, якщо не пропадає бажання судитися, то різко зменшується апетит у розмірі судового позову. Ніхто, звісно, не знає, що тут лише чотири такі кабінети — головного редактора, приймальня, Роуза і ще один, куди тимчасово переїжджає автор чергової скандальної публікації. Решта ж редакції розміщується у двох не вельми просторих кімнатах на 307-й вулиці. Але про це й не варто знати.

Ще дорогою до свого кабінету Натан Роуз відчув дивний шум у вухах і водночас поколювання в скронях. Ні, наче й не в скронях, а… дивне відчуття — біль навіть ішов ззовні, він відчув, що ось-ось кілька тонких, але гострих голок готові торкнутися його шкіри, пробити її і почати шматувати тіло. А у вухах… Ні, не у вухах шуміло, а він вловлював віддалений, ледь вловимий шум вітру, але це був потужний сильний вітер, який народився десь далеко і ставав дедалі сильнішим, з кожною миттю, з кожною секундою.