Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

— То Тома та мене не битиме? — спитав Іван.

Не битиме, не битиме — мама. Я її навчу хазяйнувати, борщ тобі варитиме, пратиме, бо як сам лишишся, пропадеш, кури загребуть. А так би хоч хто доглєнув, полюдська дівка чи й вдова, альбо розведьонка, за тебе не піде, а Тамарка, мо’, й згодиться. Якось ви-те удвох проживете далі. Тилько ти зара не ходи, неділі дочекайся.

— Ага, неділі, — сказав Іван. — Як я вже костюма вдягнув.

— То скинеш, — сказала мама.

— Не скину.

— Скинеш, я кажу.

— Мамо, нє…

Так вони довго сперечалися, і мама зрештою перемогла за допомогою кількох штурханців.

У Заточинці вони вирушили в неділю. До того Іван щодня по кілька разів піднімався на горище (на гору, як у них кажуть), діставав портрет Таумі Ремпбелл, дивився, гладив і цілував. Та просив простити йому, що піде свататися до іншої. Катруся казала, що цю дівчину звуть і шоколадною тигрицею, і чорною пантерою. Що то таке пантера, спитав Іван. І Катруся пояснила, що то така велика дика кішка. Дуже небезпечна, підступна й хитра.

«Хіба ти можеш бути хитрою?» — думав Іван, пестячи пальцями карточку.

Але в суботу, вже під вечір, коли він знову піднявся на гору, ще як стояв на драбині, раптом здалося — з-за комина блиснули жовті очі. Потім з’явилася і зникла чорна, ледь видима в сутінках велика чорна котяча мордочка. Почулося незадоволене глухе ричання.

«Пантера!» — ледь не скрикнув Іван.

Заледь не звалився з драбини, добре, що схопився за ляду. Довго вагався, лізти чи не лізти. Подумав навіть — нехай пантера його ліпше з’їсть. Нехай, бо він того заслужив. Али було страшно. Іван знову боязко заглянув на горище. Там ще більше потемніло. І він вирішив — нізащо не полізе.

А назавтра святково вдягнений Іван вирушив разом із матір’ю до сусіднього села свататися. Вони йшли спершу через село, а потім лісовою дорогою. Двоє маленьких людей, якби хто подивився з висоти на ліс, мов дві мурашки повзли тоненькою щілиною між неозорим зеленим килимом соснового поліського лісу. Самотні, нікому не потрібні, крім себе самих. Стара спрацьована жінка й напівідіот, напівгном, який жадібно, мов комаха, що потрапила до незнайомого середовища, намагався щось у цьому світі зрозуміти.

Іван думав про те, чи справді на горищі їхньої хати поселилася пантера. Хай би жила, він носив би їй щось їсти. Тілько ж така звірюка напевне жере багато м’яса.

«Ой, Іване, Іване, думай ліпше про женячку», — сказав собі Іван.

— Чого ти мовчиш, Іване? — спитала мама. — Лучче вже про щось балакай.

— А про що?

— Що ти там, на горі, ховаєш?

— Я? Ховаю?

Іван весь захолов. Мама дізналася? Як? Певно, туди заглядала. Али ж карточку Таумі-пантери він ховає надійно.

— Книжки читаю, — сказав після довгої мовчанки.

— А до вчительки нащо ходиш?

— По-англіцьки вчуся.

— Ти й по-наськи не вельми до пуття вмієш.

Отака у них розмова. Потім сказала мама, що треба тій вчительці хоча б десяток яєць занести. Іван те схвалив і нагнувся та поцілував мамі руку.

— З тебе ж усі сміються. І на училку ту мовби хтось щось наслав, — зітхнула мама. — Отакого бовдура вчити. Господи, нащо? Нащо мені таке наваждєніє в цему житті?

За бовдура Іван аж ніяк не образився. Звик. Бовдур, то й бовдур.

«Той Панащин ідіот», — казала тітка Луциха, в якої Іван ніяк не міг порахувати, кілько курей ходить подвір’ям. Нехай. Іван ішов і думав, що комусь же він на цьому світі має бути потрібен. Хоча би Богові, як не людям. Може ж, Бог з ген отої хмари простягне руку і погладить його по голові. Бо ж мусить Бог когось погладити. А нащо йому гладити тих, кому й так добре?

«Не бійся, Іване, пантеру, — скаже Бог. — Тая звірюка вдень спить».

«Спить? — здивується Іван. — То пантери тотії вдень сплять?»

«Егеж, сплять, а ти не знав?» — посміхнеться Бог.

«Не знав», — признається Іван.

«Еге ж, сплять, — скаже Бог. — А твоя пантера на день вертається в тіло теї чорної дівчини, що на карточці. І тихенько собі спить, хіба що часом вві сні помуркує».

— Помуркує, — мрійливо посміхається Іван.

— Що ти кажеш, Іване?

Овва — він заговорив з Богом уголос. Як же то?

— Ніц я не кажу, мамо, — відповідає Іван, незадоволений, що мама перебила таку цікаву розмову.

Вони йдуть далі. Іванові черевики грузнуть у піску.

— Можна, мамусю, я роззуюся? — Жалібно каже Іван.

— Нащо? Земля ще холодна.

— Пісок набивається в ноги.

— Не в ноги, а в черевики, — поправляє мама. — Потерпи трохи. Або давай збоку лісом підемо, там піску менше. Ой, горенько ти моє, ну геть би мала дитина.