Ірина Савка - Осиний мед дикий

Сміх і приязна розмова в кабінеті директора дратували і збуджували жіночу уяву. Вчительки ледве дочекалися другої перерви, але побачили тільки рівну спину Діани і Романа Петровича, котрий запобігливо жестикулював, проводжаючи свою супутницю.

Не змовляючись, жінки блискавично заскочили до кабінету директора. На столі валялись обгортки від цукерок «Гуси-лебеді». Одна цукерка була ціла. Котрась із вчительок розгорнула її і поділила між усіма:

— Їжте, це від Романа Петровича гощення…

— О, та він сидить на м’якій подушці! Боїться натерти мозолі! Куди б це її подіти?

Враз хтось відкрив кришку фортепіано. Застогнав нижній регістр, і подушка вперлася в ребра струн. Звичайна канцелярська кнопка, покладена гострячком догори, зайняла місце подушки на кріслі.

За хвилю вчительок як вітром здуло з директорського кабінету. З одного класу полинула ніжна мелодія сентиментального вальсу Чайковського, в іншому якесь дитя колупало «Во саду ли, в огороде». «Раз і, два і… Плавніше, зв’язаніше, пальчики м’яко, не затискай ручку — як звикле на уроці», — чутно було настанови. Тепер уже напружено і дурнувато почували себе молоді учительки…

До директора! Бешкетниці з янгольськими лицями тулилися біля дверей і високої кахельної пічки. Крісел для всіх бракувало, тому дехто й рівняв спини до стіни. На дні очей у жінок сміялися кошлаті бісики, а вони з невинними поглядами вичікували, що ж буде.

Роман Петрович понуро міряв невеликий кабінет кроками, майже торкаючись учительок, що заклякли на своїх місцях.

— Що це все означає?! Поясніть! — його зеленаві очі метали блискавки, голос зривався на високих нотах. — Чому ви так зі мною чините?!

Він сів за фортепіано. Зі злості вдарив кілька акордів, але подушка заглушила звук струн.

— Що таке?! Зіпсували фортепіано!

Директор шарпнув подушку, звільняючи молоточки.

— Ой! Не сідайте в крісло! Там кнопка! — зойкнула котрась із учительок.

Вони почувалися учнями, котрі нашкодили своєму вчителеві, щоб привернути до себе увагу…

Довго боліла Романові Петровичу та гостра кнопка, якщо не в сідниці, то в душі напевно! Але з чогось треба було починати вчитися бути директором, і перший урок йому дали його вчителі. Пізніше всі разом щиро сміялися з того випадку, називаючи його стихійним бунтом молодих музикантів, виконаним у темпі presto.

Вона не знала, чи це жіночий героїзм чи жіноча слабкість… Надавала ляпасів чоловіковій коханці у себе вдома, у своєму ліжку. Та стояла червона від злості і свердлила Орисю маленькими очима:

— І що? Відвалилася його половина? Чи ви від того тонша стала? — сичала колишня студентка. Де й поділася її делікатність.

Ще кілька днів тому вона запобігала перед Орисею. Випускні на носі, то нявчала на концертах, вдаючи солістку, щоб запримітили і запам’ятали. І головне — чоловік у неї теж був. То чи мало їй його було, чи яка інша причина? Словом, чоловіки паслись на цій розквітлій жінці і мали успіх…

Орися з Антоном жили по-всякому. Зовні її чоловік був сонячний, із білозубим усміхом, а в душі — жорсткий, із вовчим оскалом. То пташкою її називав, то з балкона сторчма погрожував спустити. Так і велося їм: то пересолоджено, то надміру гірко.

Того вечора був черговий студентський випускний, і Антон пішов на нього без Орисі: вдома ремонт, тому жінка залишилася мити і шкребти.

Натомилася, пізно лягла, проте сон не йшов, і Орися в нічній тиші згадувала дитинство, раннє заміжжя, матір, яка самотує на старість. За дверима почула шепіт і звук ключа, що крутнувся в замку. Повернувся чоловік, але не сам — зі студенткою Валею, яка мала не цілком порядну репутацію. Від обох пахло вином. Маленькі Валині очі шугали по кімнаті, шукаючи, на чому б зупинитися:

— Ой, вибачте, Орисю Іванівно, вже гуртожиток зачинили, то залишилася на вулиці, а тут Антон Степанович… Можна, я пересиджу у вас до ранку?..

Валя метушилася і весь час хапалася за лівий бік випускної зачіски:

— Дивіться, загубила шпильку… Одна є, а цю десь посіяла, — бідкалася, повільно ворушачи хмільними губами…

— Ну, то лягай біля мене, більше нíде — ремонт. Вибач за незручності, — Орися лягла скраєчку, звільняючи місце нічній гості. Валя по-котячому потягнулася і сонно пролепетала:

— Мені так зле… У мене ще й критичні дні…

Через хвилинку вона вже смачно посапувала.

Від її волосся тхнуло цигарками, винними випарами, ще й парфумами з солодким запахом. Орися не спала. Антон хропів на розкладачці, сопіла Валька.