Ірина Савка - Осиний мед дикий

Що змусило її встати, Орися не знала. Машинально взяла ключі від спортивної зали, де проводив заняття її чоловік, взула легкі капці і вийшла з дому. Досвіток зустрів її прохолодою, сонні вікна затуляли спокій своїх господарів і тільки в кінці вулиці чувся шурхіт мітли двірнички, яка чепурила місто. Орися нервово відчинила залу. Сперте тепле повітря і знайомі парфуми вдарили в ніздрі. Чіпким поглядом оглядала підлогу. На одному зі спортивних матраців лежала гарна шпилька, яку бачила у Вальки, і ще інші докази, яких було досить, щоб упевнитися у великому хамстві Антона і його нічної супутниці…

Повернувшись, Орися дивилася на сплячу жінку і думала: «Якби кохання — я зрозуміла б. Тваринна хіть? І це б зрозуміла. Але чому, чому ця безсоромна жінка у моєму ліжку?!» Щось відштовхнуло Орисю від стіни. Її пальці вже занурилися у модну зачіску і шарпнули голову «гості» з подушки.

— Ах ти ж лярво, ах ти ж шмато! — не стримувала себе Орися і з виляском шмагала Вальку по обличчю. — Геть із моєї хати! І щоб сморід свій винесла!

Валя миттєво все зрозуміла, скочила з ліжка. Гидка усмішка блудила по хтивих губах — на лиці не було ні краплі сорому чи оправдання. Вона спокійно заколола розкошлане волосся:

— Не метушіться так, — повільно повернулася. — Він мені не потрібен, нема за чим битися…

Орися знеможено сиділа серед розкиданих речей, на душі було так, ніби хто облив її помиями. Вона навіть не будила Антона, котрий все ще спав після нічного гульбища. Що це дасть? Може, до нього колись повернеться сором, що десь загубився… Чи чекатиме на той час Орися? Чи вистачить у неї терпіння?

Ніби гулкий дзвін, звучали в голові слова: помер Сергій. Односельці передали цю важку звістку. Сиділа, мов закам’яніла. Помер, помер — метрономом довбало всередині. Жодна сльозина не викотилася з ока, жоден звук не зірвався з міцно стулених губ. Думала, думала, хаотично переносилася то в село, де виросла, то на Донбас, де зустріла його на свою голову, бо хіба не варта була ліпшого? А може, так і мало бути? Бо як долю об’їдеш?

Сама не знала, чого хотіла. В рідному селі не було для неї пари. Надто гарною була, перебирала парубками, свого не знаходила, то й подалася з вискоком на чужий Донбас. Чужі були для неї стрімкі терикони шахт, сіра пожухла трава, і навіть сонце здавалося не таким, як удома. Зате зустріла Сергія — високого, дужого. Могла заховатися за його широкою спиною. Хоч не завжди так добре було, не хотіла ятрити мамі серце… Часом з похмілля чоловік міг на синьо прикрасити око чи губи, але все прощалося, забувалося. Діти підростали — Наталя і Василько. Сергій хотів, щоб кликала їх Наташкой і Васєй. Вона й кликала, бо що було робити? З часом, коли діти виросли, насилу вмовила Сергія вернутися в її зелене село, де було чисте повітря, таке йому потрібне. На Донбасі кепкували з її імені, що звучало так ніжно і тепло — Стася. Пересміювали, Стаха-птаха казали. Не ображалася. Дійсно, як птаха оберігала своїх діток, трусилася над кожним. Наталя вдалася обличчям у тата і знала, що не надто вродлива — була грубувата і різка вдачею. Василько у маму пішов — смаглявий красень, справжня дівоча мрія. Однак діти не тішилися її селом, не любили його, шкодували, що залишили батьківський край, і тому в хаті часто виникали суперечки.

Та сварка була непередбаченою і останньою в її шлюбному житті. Коли носила на плечах цеглини на нову хату, та сцена завжди стояла їй перед очима і навіть додавала снаги. Вона закушувала губи і вперто тягнула важку ношу під горб…

Того дня сонце ще було високо і після роботи Стася нашвидкуруч перекусила і попросила Наталю допомогти їй підгортати картоплю, бо геть вилягла.

Дочка з-під лоба подивилася на маму, перегорнула сторінку в книжці і буркнула:

— Бачиш, не маю часу? Як дочитаю — вийду.

— Але тоді вже смеркне!

— Не пропаде твоя картошка, можна це зробити і завтра!

Стася завжди відчувала до себе якусь упередженість дочки. Та ніколи не тулилася до неї, горнулася тільки до батька, і він відповідав їй тим самим. Ці двоє завжди мали від неї секрети. В такі моменти їй було гірко і образливо. Все найкраще від батька перепадало Наталі, про Василька той наче й не пам’ятав, а про неї і поготів. Коли дочка переглядала сімейний альбом, то ті фотографії, на яких бачила маму красунею, викидала і закривала палітурку. Чому так? Жінка не могла дати на це відповіді.

— Наталко, то ти йдеш?

— Та чого ти пристала, як банний лист! І, по-перше, не Наталка я тобі, а Наташа, скільки тобі довбати! Йди собі до своїх Ганьок і Стефок, та й Наталкай! І чого ти нас сюди притащила, в цю диру?