Ірина Савка - Осиний мед дикий

І додумував: «Знайди мені мою Настусю, якої моя мати так не хоче, і приведи до мене назавжди…»

Як жандарм, пильнувала Дарка хлопця і чорнила невинну дівчину. Переказувала Настусі, що переламає їй худі ноги, якщо та не відступить від Андрія. Галина плакала і радила доньці навіть не дивитися у його бік. Дівоча гордість диктувала своє: чому Андрій мовчки страждає, чому не бореться за неї, чому позволяє глумитися над нею?

Минало літо, сади обважніло тримали свої плоди, пахло медом, і бузьки родинами гуртувалися в дорогу. Втративши гнучкість, сонно шелепотіли посірілі трави. Настуся від’їжджала на навчання… Вона більше не повернулася у своє село.

Поїхав з села і Андрійко. Чи приніс він комусь щастя? На мамину догоду одружився на поважній жінці. Незадовго зрівнявся на виду зі своєю обраницею. Зсутулився, крива борозна розорала його чоло і в синіх очах поселився сум. Чи забув Настусю? Ні, не зміг. Вона довго приходила у його сни. Андрій часто шукав у молодих дівчат схожих очей, чорних довгих кіс, від яких пахло би літніми вечорами, любистком і ще чимось найдорожчим, відомим тільки йому. Коли не спав сірими досвітками — завжди уявляв посмішку коханої і блиск її променистих очей. Цього йому ніхто не міг заборонити чи відняти…

Сьогодні Андрій поспішав до своєї мами, яка відібрала у нього щастя, та чи щаслива від цього була сама?

У вузькому коридорі музичної школи гомоніли діти. Саме тривали вступні іспити. Маленькі абітурієнти здебільшого приходили святково вбрані, з батьками, які за них хвилювалися чи не сильніше, ніж вони самі. Кожне хотіло бачити свою дитину музично здібною. Хлопчаки частіше співали «И вновь продолжаеться бой». Дівчатка, як метелики, з бантами на голівках — «То берізка й горобина», а чорноока Вірочка, котра мала дуже хороші музичні дані, виконала козацьку баладу, чим дуже порадувала вчителів.

Уже перед обідом до тісного коридору зайшов молодий чоловік. Невисокого зросту, худорлявий, акуратно одягнутий. Молода вчителька Ліна, яка відповідала за порядок, звернула на нього увагу:

— Ви когось шукаєте?

— Ні, я ваш директор.

— Ну, знаєте! — не сподобався їй його тон. — Ми чекаємо на директора, але то напевне не ви, тож прошу не заважати. У нас ідуть відбіркові іспити, — Ліна знала собі ціну, відтак вела далі, — тому, якщо ви нікого не знайшли, покиньте, будь ласка, приміщення, тут і так тісно, ніколи робити з вами жартування…

Колектив школи — а особливо жіноча його частина — був ще доволі молодий, і кожен у собі плекав геніальність. Після іспиту, як завжди, підбивали підсумки, розподіляли дітей за інструментами. Вчительки шелестіли обгортками від цукерок і попивали модний на той час «Крюшон» у зелених пляшках. За розмовами ніхто й не звернув уваги на незнайомого мужчину, і тільки репліка: «Я — ваш директор», змусила їх замовкнути.

Ліна аж присіла. Вона сьогодні це чула вдруге.

— Роман Петрович, — відрекомендувався новоприбулий.

Зависла вичікувальна пауза. Не продовжуючи знайомства, новий директор сів за фортепіано. Зіграв кілька простих акордів:

— Чи знаєте ви цю пісню? — несміливо почав наспівувати деренчливим тенором, акомпонуючи собі.

«Чи то хвилюється, чи тембр у нього такий», — думала Надія Петрівна. «Точно не піаніст», — суворо визначила Світлана.

— Не чули? То хто ж автор? Ну, може буду нескромним, але скажу — це мій твір.

— A… Ви пишете музику?..

Потім розпочалися шкільні будні. Роман Петрович поводився часом напружено, навіть відчужено, а часом зверхньо чи трохи безпорадно. З колективом тримав дистанцію. На уроки до вчителів ходив рідко, і тому був для всіх великою загадкою. Але навчальний процес тривав, як завжди…

Того теплого осіннього дня гурт учительок щось жваво обговорював на перерві, коли це на порозі постав Роман Петрович і місцева красуня Діана — висока, з гривою золотавого волосся. Роман Петрович мало не млів від таємничої усмішки Діани і поштиво відчинив двері свого кабінету, не дивлячись на вчительок, які зацікавлено зиркали то на директора, то на його гостю.

— Гляньте, він навіть посміхатися вміє!

— А як стелиться хрещатим барвінком!

— І зацікавлений який!

Тонкі кабінетні двері пропускали назовні уривки фраз.

— Ромцю! — чулося час від часу.

— Чуєте? Вже Ромцьо… — кинула чорнява Тамара. — А що буде далі?