Ірина Савка - Осиний мед дикий

— Боже, та це ж серпень, цей страшний день! Як я забула!? — гепнула себе долонею по чолі. В роті вмить пересохло, в голові закрутилося. Пити! Дуже хотілося пити. Піднімала кришки пустих баняків — ніде ніякого питва. Чи варила коли його для себе? Але шукала, шукала, наче могла щось знайти і заспокоїти розпашілу душу… Вискочила в сіни. На вікні стояла банка зеленавої рідини — Юзя готувала черговий напад на жуків. Втупила погляд у ту каламуть. Перед очима все пливло і мерехтіло: було то кольору перестиглої отави, то в’язкої багнюки, яка мовби втягувала в себе. «Це порятунок! — гупали гарячі молоточки у скроні. — Це найкоротша дорога до мойого маленького сина, до найбільшої моєї любові!»

Трусилися руки, сльози солоним струменем бігли по щоках на сухі губи. Перед очима минало все її життя, в якому було так мало радості. Юзя взяла банку в гарячі руки і спрагло припала…

Лікарняні коні везли свіжо вистругану довгу домовину, з-під кришки якої виднівся клапоть рваної фіранки. Коні майже бігли. Шпарко йшов священик, а за ним — люди, подивовані вчинком Юзі, — проводжали її в останню дорогу.

Колише вітер високу траву, пестить похилений хрест, співає першу і останню пісню для цих люблячих душ з таким гордим прізвищем — Гоноровичі: син і мати.

Того вечора в хаті панувала якась заворожена тиша. Сонним оком блимав екран телевізора. Киця Бася спостерігала за господарем з-під напівзаплющених повік, і тільки настінний годинник голосно вицокував, відраховуючи години. Микола вже певний час сидів у задумі, на чоло йому звисало пасмо непокірного сивого волосся.

Повільно простягнув руку до зошита, що лежав на столі серед його лікарських книжок та рецептів, і чітко зверху написав: «Це — жінка-райдуга…» Поставив три крапки. І вже ніхто не заважав йому гортати сторінки його власного життя…

Тринадцять років сам, без жіночої ласки і тепла, без житла. Перейшов до мами в маленьку хатину після того, як Ліда, забравши доньку, вказала йому на двері. Чого так сталося? Відповіді на це запитання не мав і досі. Зрештою, провини з себе Микола теж не знімав: у чомусь був нетерпеливий, чогось недогледів, а далі й жаліти себе перестав. Хворі, виклики, консультації — звичайні лікарняні будні…

Під час чергового обходу зайшов до палати — і мурашки здибили волосся на шкірі. Перед ним була не жінка, а згусток крові та болю: під нуль підстрижене волосся, міцно стиснені зранені губи, бліде лице, і тільки дуги брів чорніють на ньому. Вона була радше схожа на гарного гуманоїда з далекої планети, ніж на людину. Важкі переломи рук і ніг, численні гематоми на голові. І ніхто з його колег не вірив, що їй ще світитиме сонце. Довгих три тижні тривала боротьба за її життя. Миколі здавалося, що він та інші лікарі більше не вміють, більше не знають, як допомогти цій жінці. Проте вони вже з упертості вирішили стояти до кінця у цьому двобої, боротися за кожну годину, за кожну добу для незвичайної пацієнтки.

Одного дня під час обстеження, дивлячись на крейдяне обличчя жінки, Микола відчув якийсь внутрішній поштовх — впевненість у тому, що все буде добре. І раптом побачив сині скалки змучених очей, що розтулилися і вивчали його:

— Де я? Що зі мною? — прошепотіла тихо, вдивляючись у незнайомого чоловіка в білому халаті.

— Все добре, не хвилюйтесь, — опанував себе Микола, хоч хвилювався більше за неї. — Ми разом, вже все гаразд, вірніше, буде гаразд.

Надія нічого не пам’ятала, тільки у вухах досі стояв скрегіт металу і зойк битого скла. Потім була темрява, і зараз оцей чоловік — доктор… Важким і довгим був шлях до усвідомлення, як залишилася живою. Думки поступово жвавішали, а зранене тіло не рухалося. Коли нарешті в одній руці відновилася чутливість, жінка з вдячністю за добро спробувала втиснути у докторову широку долоню гроші. Микола сміявся:

— У своїх не беремо.

Надія теж була медиком. Бій за її життя ще тривав, але вже з невеликою перевагою на їхньому боці. Микола відчув, що дуже прив’язується до цієї жінки. Як юнак, біг у лікарню, сам робив масажі, поїв з ложечки, читав вірші і мріяв, щоб ці нерухомі руки колись погладили його по голові. А вона молилася і просила Бога, аби бодай сидіти могла. І таки сіла, правда, в інвалідний візок…

У своїй порожній квартирі Надя падала, втрачала свідомість і боролась зі собою за кожну п’ядь простору. За щастя мала торкатися знайомих речей, гладити свої барвисті подушки. Зі стін на неї дивились образи, вишиті її ще здоровими руками. А найбільшою мрією тепер було — взяти голку у свою скалічену руку з розтрощеним суглобом…