Ірина Савка - Осиний мед дикий

— О! Дивіться, Алка прийшла відкривати нові горизонти! — першим помітив її Вадим Петрович. — Краса яка! — не приховував свого захоплення. — Хіба такій пані та буряки сапати?

Всі знали, що Вадим «запав» на географічку, навіть школярки над цим посміювались. Усі, крім Ліди Іванівни, котра сьогодні була на уроках…

Походивши між буряків, чоловік, який приїхав із Аллою, забрав собаку і поїхав геть, блимнувши червоними фарами авто.

— Ну, починай, Алко, — заохочував молоду вчительку Вадим, — до вечора ще далеко.

— Вадиме, покажи хоч, як того дрючка тримати і з якого боку починати? Скільки квітів! Ах, жаль стинати… — капризувала Алла. — Ой!

Зламала ніготь і ледь не заплакала, по-справжньому, не прикидаючись.

— Не переживай, указка міцніша! — сипав недоречними жартами Вадим.

Вчительки мовчки з-під лоба слідкували за дивним діалогом і вперто цюкали сапами. Під вечір заспішили додому: конспекти, кури, гуси, діти, відмитися треба.

— Ну як вам, Алло Сергіївно, ландшафт села? Озеро, поле, квіти, вся краса докупи, — трохи ображено повела Люба Антонівна.

— Дійсно, дуже красиво. Але ж іще Чехов говорив, що в людині все повинно бути прекрасним? А тут… Он як ви одягнені, запилюжені, аж душа від спеки не при тямі… То де ж гармонія? А я, між іншим, ще й на фортепіано граю. Як мені тепер сісти за інструмент?

Люба Антонівна мимоволі глянула на свої руки — пошерхлі, під нігтями чорно і взагалі вони давно манікюру не бачили. Таке траплялося хіба на честь якого свята чи вчительської конференції. Тоді всі вчительки виходили з місцевої перукарні, мов інкубаторні кури.

— А хочете цукерок і чаю солодкого? — спробувала підтримати розмову.

— Та ви що! — Алла граційно повела рукою по тонкій талії. — Солодке не вживаю — псує фігуру.

— До слова, Алло: не псуйте Вадима. Він вам ні до чого, в нього гарна дружина є і діти малі.

— Ну що ви? — засміялася географічка. — Це лише легкий флірт, треба ж чимось заповнити час, тут нічого серйозного… Ви ж мені не допомагаєте, а Вадим охоче це робить. Вчіться жити, Любо Антонівно, — з жалем глянула на вчительку…

Ліда довго не лягала. Вклавши дітей, вдивлялася у нічні сутінки. Вже знала, що Вадим з Аллою залишилися у полі. Химерні думки снували в голові, почувалася зневаженою. Хотілося цій міській птасі вказати на її місце, збити зверхність і злу насмішкуватість. За вікном мліла весняна ніч, пахло молоде листя, квітли нарциси і тюльпани.

Вадим повернувся додому далеко за північ. Очі винувато блищали незнайомим блиском. Не виправдовувався, і це Ліду зачіпало найбільше. Злість і біль сплелися в один клубок.

— Цвіту папороті шукали на буряках? І знайшли?! — викрикуючи слова, Ліда шукала погляду чоловіка.

— Знайшли! — грубо відповів той. — Бо з тобою не знайдеш, а хіба загубиш!

— І що ти загубив? — розпікалася Ліда.

— Багато! Перш за все — свободу… Іди спати і не мороч голову! Набридла!

— Вадиме, ти справді любиш цю вітрогонку? А як же ми?.. — спитала і незчулася, як важка чоловікова рука вдарила в обличчя. Губи враз стали великими і солоними. Гримнувши дверима, Вадим пішов у ніч. Пішов назавжди…

Мереживо Лідиного життя було розмаїтим: доладні візерунки, химерні кривулі і нарешті — рівні стьожки.

Сьогодні вона поїхала навідати своїх доньок, які навчаються на вчителів, як і вона свого часу. Очі відпочивали на гомінкій вулиці міста її юності, на осінніх клумбах. Тролейбус повз повільно, на зупинках заковтував досередини барвисто зодягнених людей. Ліда чомусь звернула увагу на велику клітчату сумку — подругу несмаку і бідності, — а потім і на її господиню. Огрядна жінка зі сніговицею у розкошланих косах. Тісне пальто не приховувало пишних перев’язів на її тілі. Нігті мала поламані, з чорним закальцем — щоб не впасти, жінка рукою трималася за поручень просто перед Лідиними очима. Ліда підвела голову, і тисячі мурашок побігли її шкірою! Вона! Алка! Географічка з її далекої молодості, до якої в ніч побіг Вадим!

Гаряча хвиля вдарила в груди. Хотілося вчепитися у розкошлане волосся, принизити, кричати! Ліда рвучко встала — жіночна, струнка, молодава, — і якимось не своїм голосом видихнула:

— Сідайте, Алло Сергіївно! У вас важкий багаж, і я знову поступаюся вам місцем.

А за мить додала нищівним тоном:

— Видно, добре вас життя потовкло. Злетіла з вас позлітка, як з ялинкової ляльки.

Мішкуваті чорні очі Алли чіпко обмацували жінку. Пригадували.