Ірина Савка - Осиний мед дикий

Автобус зупинився якраз на вершку лісничівки, де розходилися три дороги. Там стояла їхня з Петром хата. Великі вікна оглядали шляхи, а причілкове слухало ліс. А яка тоді краса цвіла довкола!

Ольга неслухняними ватяними ногами вступила на своє колишнє подвір’я, чи то пак те, що було колись її домом. Затуманені очі вбирали побачене: нема нічого, що гріло серце стільки літ. Навіть сліду не лишилося, навіть фундаменту — тільки висока лобода і сивий полин. Вона зайшла в ці зарості і впала долілиць.

Розкинувши руки, обіймала землю і ревно плакала. Тіло її здригалося від ридань, і лише птахи здивовано кружляли над нею, цікаво зиркаючи круглим оком.

Ольга не була тут довгих тридцять п’ять літ. Виплакалася, поволі сіла серед бур’яну, вслухаючись у тужний шум лісу і оглядаючись навкруг. Між полину росли голубі лісові дзвіночки, польові ромашки, а в глибині двору розкинулася висока розлога акація. «Звідки вона тут?» — майнула думка. Мабуть, вітром зернятко занесло… І враз Ольгу осяяло: та ж то її Петро посадив це деревце, коли народилася Павлінка! Жінка припала до дерева, гладила шорсткий стовбур, ніби пригортала своє давнє щастя. А воно у неї було колись давно, дуже давно…

Тут народилися чотири її донечки, одна за одною. Тут господарив її Петро, на цьому подвір’ї витав її щасливий сміх. Петро лісничим був, шкодував кожну пташку і оберігав найменшу гілку. То чи міг він не захищати і не боронити її? А дітей їхніх?.. Коли гнали їх казахським степом, цькуючи собаками, Ольга по черзі несла дітей, часом їй допомагали знеможені люди, жаліючи. Пам’ятають нині вже дорослі доньки і холодні бараки, і голод, і блощиць, які несамовито кусали, бо живилися кров’ю… Слава Богу, її доньок згодом відправили на Україну… Жодного вінка не поклала вона на голови своїх дівчаток. Нелегко їм довелося: діти ворогів народу, косі погляди, відверті знущання… Ольга ходила між бур’янів і шукала тої останньої стежки, якою пішов її Петро. А вона була під землею і закінчувалася далеко в лісі під австрійським шанцем…

Копали криївку вночі, землю виносили мішками, різними дорогами, а вона стояла серед густих кущів і пильнувала від злого ока. Була певна, що ніхто не викриє їхньої таємниці. Крадькома носила їсти, обпирала і тривожно заглядала у вікна, відганяючи небезпеку. Той день для неї був особливим — річниця їхнього з Петром весілля. Думками була там, у десятилітній минувшині. У вухах грали цимбали, кружляли танці… Ольга вимила дітей і саме наливала їм молоко, коли прогримів потужний вибух — якраз там, біля австрійського шанця. Задзвонили вікна, з мисника посипалися тарілки, розбиваючись на друзки. «Все! — громом вдарила думка. — Хлопці!.. Петро!.. Хто погладить її довгі коси?!» Чому думала саме так, не знає і донині. Молоко цівками збігало зі стола. Плакали налякані діти.

Розгортаючи густий полин, жінка нишпорила руками по землі, чогось шукаючи. Враз підняла скалку випаленої цегли і, мовби то був діамант, притисла до грудей. «Це з моєї печі! Частинка мого дому!» Очима шукала, де були її кімнати, де висіли її улюблені ікони… Хто зараз молиться до них, хто просить захисту?

Довгими холодними ночами Ольга подумки линула сюди. Здавалося, що на краю цього лісового раю чекає на неї Петро, присутність якого вона завжди відчувала у найважчі години. Може тому, що не бачила його мертвим, не знає, де його могила, і нині лісові дзвіночки, які ростуть на руїні їхньої хати, покладе на цю його останню стежку… Довго сиділа на краю шанця, вслухаючись у шурхіт лісу. Може, то душі Петра та інших хлопців бережуть це святе для неї місце — згадуючи минулий жах?..

Застиглими очима дивилася на військових, які обступили її дітей, клацаючи затворами автоматів. Діти обнімали її, як ластів’ята, і плакали… «Собирайся! Бандеровская сука!» — кричали і відривали від неї дітей… «Може, десь закотилося горнятко, в якому того дня парувало молоко?» Безнадійно блудила думка серед чагарів. Бо все тоді залишилося на столі… Затерплими руками одягала дітей. Не могла зашнурувати черевичок на найменшій, Славочці, то поспіхом обгорнула шнурівку навколо тоненької ніжки і під автоматами повела дітей до полуторки. Тримала їх, обнявши, коли машину кидало на нерівній дорозі. Не могла бодай припустити, скільки того болю і зневаги прийдеться пережити. Тяжко били… Та їй здавалося, що поруч Петро, що він підставляє своє плече, і було легше… А як хотілося пити після солоних оселедців! Дубів язик, у роті пекло вогнем, а води — ні крапельки. Сечу пили жменями, ще більше солонячи гарячі губи… Голод заганяв на смітники, куди тюремне начальство викидало об’їдки. Крадькома ховали скупі знахідки в потаємні кишені і їли. Духу і любові не можна зламати, вони вічні — думала Ольга, дивлячись на горбкуваті зірвані нігті своїх спрацьованих рук… І от вона знову вдома, де все вже інше, і вона теж — не та. Мусить нагадувати людям про себе: