Ірина Савка - Осиний мед дикий

І знову був росяний досвіток. Олесь попрямував на стежки своєї юності. Як і тоді, довкола пахло зеленим листям і бруньками. Краплі роси, як сльози, висіли на сонних квітах. Вузенькою стала їхня поляна, заросла молодим грабчаком. Сюрчали коники і не було Данусі. Не було її прохолодних рук, щоб остудити його розгарячілу голову… Олесь сидів довго, ніхто йому не заважав. Він добре знав, що Іван не байдужий до дівчини. Як і знав, що Дануся любить тільки його. Чому так злегковажив? Чому гордість та амбіції взяли гору? Але ж і вона мовчала стільки літ!..

Не мав відповіді на всі ті запитання. Зарошений і наче очищений, вертався Олесь додому. Був упевнений в одному: він нікуди звідси не поїде.

Була неділя перед Спасом. Вигрівалися яблука. Стручки молодої квасолі гронами обліпили жердку і хилили її до землі. Личка стрілчатих айстр були повернені до сонця, а горді жоржини виклично хизувалися своїми пухнастими оксамитовими голівками. У повітрі завис аромат дозрілого літа, і його небесна синява умиротворяла того, хто милувався цією красою.

Після церкви родина готувалася сідати до обіднього столу. Ганна витягала вареники з окропу, коли під вікнами майнула постать високого чоловіка у військовому.

— Слава Ісусу Христу! — почулося.

«Дивно. В такий час не всі так вітаються, тим паче військові. Хто б то міг бути і з чим прийшов?» — думала Ганна, виходячи назустріч незнайомцю. З військовими завше самі неприємності!

Чоловік теж зробив рух назустріч жінці, поцілував їй руки і тремтячим голосом, плутаючи слова, швидко заговорив:

— Цьоцю Ганю, я Петро, котрий корови у вас гонив пасти. Прийшов от подякувати… Жаль, вуйка Славка не застав, шукав його на цвинтарі…

Боже! Помисли старої Ганни закрутились, як у калейдоскопі. Не може бути? Петрусь? Звідки? Перед нею стояв статечний чоловік із посивілими скронями, котрий, як потім довідалася, дослужився до звання полковника. Думки шугонули в далекий сорок шостий. Була вже весна. Встелявся молодий моріжок. На подвір’ї весело сокотіли кури. Ганна поралася в хаті, саме готувала полуденок. Відчула, що у дворі є хтось чужий, бо злісно гавкнув Бурко і закричала птиця.

Коли виглянула з хати, побачила обірваного хлопчика, який припав до курячої миски з холодною заминкою. Він не звертав уваги ні на кого і напихав рот усім, що було в мисці. Хлоп’я було худеньке, з великими сірими очима. «Господи, звідки ж воно?» — подумала Ганна.

— Ти чий?

— Я Петрусь. Гуцул я! Дуже їсти хочу. Мамка сказала, йди між люди — може, не помреш!

— Куди ж узяти тебе? У нас самих діти, живемо з праці рук.

Тут Славко на обід навідався. Хлоп’я стояло, як на суді, і чекало вироку цих двох дорослих людей. Очі — мов озерця, випромінювали щирість і покірність, крізь драні личаки виднілися сині змерзлі ноженята, рваний кашкет мав, видно, вже не одного господаря.

Малий витяг з-за пазухи подертої сорочини гарну червону хустку і простягнув Ганні:

— Цьоцю, візьміть собі! Це мамина хустка. Я не вкрав…

Сльози бризнули з очей молодої жінки, вона погладила брудний патлатий чубчик… Нагріли води, викупали, дібрали одежину, нагодували — і став Петрусь пастушком. Свіже молоко, ласка близьких людей швидко позначились на малому. Він був розбитним хлопчиком, мав багато друзів, ходив із вуйком Славком до лісу, любив смереки, казав, що вони домом пахнуть. Окріп, гарний був легіник. Звикли Ганна зі Славком до нього як до рідного, а їхні діти мали хлопця за старшого брата. Петрусь любив робити для них вербові пищики…

Близько трьох років малий гуцулик прожив у родині. А тоді почав говорити, що йому сниться мама, бо не знає він, що з нею, чи жива… Дуже за нею скучив. Згадував свої гори, своїх рідних, хоча ніхто його не шукав.

— Вуйку, чи приймете мене, як нікого не застану вдома?..

— Приймемо, — відказав Славко.

Ганна злагодила торбинку з харчами. Зверху поклала барвисту хустку, з якою прийшов Петрусь — може, це найдорожче, що залишилось у хлопця. Петрусь оббігав всі знайомі двори, погладив свою улюблену теличку, кудлатого Бурка і вранці вийшов з села…

З того часу багато води витекло, багато змінилося. Ганна тішилася першими правнуками, давно вже квітнули хризантеми на Славковій могилі. Аж ось перед нею постав посивілий полковник Петро, який прийшов подякувати за врятоване колись життя. Довго він йшов, але таки добувся до Ганни. От зараз вони сядуть до недільного столу, і Петрусь докладно розкаже про свою життєву дорогу, яка повернула його в далеке дитинство.