Ірина Савка - Осиний мед дикий

Якби доля не одягла її в чорне, може, сільський кравець придумав би для неї сукенку, що пасувала б до її пишної фігури. Може, її розумна голова виносила б вердикти доброти і справедливості. Може… Якби не померла мама, вона з малечку не була би сиротою. Якби у неї були онуки, вона любила би їх своєю особливою великою любов’ю. Якби не війна — раділа би сонцю і виглядала б невісток для своїх красивих синів. Якби…

Недовго Марина була сиротою, бо виховала її і дала дорогу в життя мама Марія, котра любила її, наче рідну. Променем щастя ввірвався в її серце чоловік Михайло — високий буйночубий столяр, майстер на всі руки. Багато сільських красунь сохнули по ньому, а він вибрав її — чорнооку, зі смоляним рівним волоссям, гострослівну (в родині її називали «адвокатом»). Їхній шлюб був щасливим. Все велося, все добре складалося. Ось уже й здобували освіту її сини, її улюбленці, для яких прихилила би світ…

Вони були дуже молодими, її хлопчики, за навчанням не встигли обрати собі дівчат, не знали смаку цілунків у літні пахучі ночі, хоча часто ловили усміх дівочих очей і звабливих уст. Вони не встигли… Доля їм цього не назначила. Чорна тінь війни повзла українськими містами і селами. Її сини пішли захищати рідну землю, своїх батьків, свої звичаї, свою Україну. Більше вона їх не бачила. Ніколи. Ціле своє довге життя. Один загинув у Бродівському котлі — молодший. А старший поліг під Варшавою.

Марина не вірила. Бродила пустими вулицями сонного села. Виходила на шлях і виглядала звідти, звідки їх можна було чекати. В полі рвала на собі волосся, кричала в розпуці, звинувачувала всіх у байдужості і чекала, чекала, чекала… Михайло та рідня пильнували кожен її крок. Боялися найгіршого. Вона зачерствіла до всього, тільки шукала в очах хлопців, які поверталися додому з кривавих жнив, бодай вісточку про своїх синів. І не знаходила. Втішити її не міг ніхто. Та й чи хотіла вона втіхи? Сіяла багато квітів, які любили її сини, і несла їх до церкви…

Коли земля втішалася мирною блакиттю, коли всі, хто вижив, повернулися до рідних порогів, Марина одяглася в чорне. Вона вже не викрикувала своє горе, вона його мовчки тамувала у зболеному серці. На решту відведеного Богом життя забула про радість. Зреклася її: не жартувала, не ходила на весілля навіть до найближчих, рідко по її стиснутих губах пробігав промінець усміху. Зате ніколи не згасала надія: «А може, десь із якихось незнайомих доріг прийдуть мої хлопці, поцілують мамині й татові руки, попросять прощення, що так довго йшли…» Не вернулися, не прийшли…

Помандрував до синів Михайло, і вже й сама Марина збиралася в далеку дорогу. Хвороба викрутила руки, і вона хвилювалася, як обніматиме при зустрічі своїх синів… Тільки й робила, що вдивлялася в світлини на стіні, з яких ніжно посміхалися до неї її найдорожчі діти. В неї не було страху, була лише вдячність за те, що Господь їй дарує нарешті цю мить.

Відсміялося грозами літо. Вранці вологі тумани осідали на ще зелені садки. У зарошені трави бухкали перестиглі яблука.

Вчителі думками були вже з учнями та навчанням, хоча всім їм дуже хотілося продовжити відпочинок. Але чорнобривці, що цвіли біля школи, пахли на все село і нагадували, що пора повертатися до класів.

Те, що цьогоріч у школі з’явиться нова географічка, ні для кого не було новиною. Проте ніхто її ще не бачив, хіба прибиральниця. Тітка Василина казала, що то жінка гарна і гонорова. І дійсно: вона булла дуже гарна, модна, тоненька. Інші вчительки зашепотілися: ти диви, яка вона — зверхня, насмішкувата, зі зневажливим поглядом, кажуть, якогось начальника з області дочка. Але чим вона завинила і чому її до них у сільську школу направили?

Алла Сергіївна своїх учнів любила, захищала і добре орієнтувалася в предметі. Хлопчаки таємно, несміливо закохувались у неї, зачитувались віршами, вчили географію, а старшокласниці підкорочували спіднички, розпускали волосся, фарбували нігті — хотіли бути схожими на Алку, як позаочі її називали. Тож особливої дружби з колегами у Алли Сергіївни не виходило.

Сільський учитель це ще і колгоспник: кожен змушений обробляти свою, вказану бригадиром, ділянку. Ділянка Алли «квітла» бур’янами і густими вінками буряка. Алла чогось вичікувала… Аж якогось дня біля поля зупинилася біла «Волга». З машини вийшов вродливий чоловік і Алла Сергіївна з великим псом на довгому повідку. Білі штани щільно облягали гарні ноги географічки, пес рвав повідок, тягнучи за собою господиню. Алла стрибала за ним на високих підборах, грива волосся розметалася по її плечах.