Ірина Савка - Осиний мед дикий

— Доброго ранку!

Олесь аж підскочив. Його наздогнав високий юнак.

— Ви до села?

— Так, додому.

— І я теж.

— Студент?

— Першокурсник. Скоро сесія, то я за харчовим поповнення.

Олеся кольнула думка, що він десь бачив ці великі карі очі.

— Чий ти будеш?

— Івана Зарічного.

— Правда? Ти диви… — і вже стишено додав. — А маму твою Данусею звати?

— Данусею. Ви знаєте їх?

— Так, добре знаю. Ми і в школі, і в юнацькі роки були разом. А далі вже хто куди розлетілися. Я от знову додому вертаю. Як звати тебе, юначе?

— Лесем.

— О, і тут ми з тобою маємо спільне. Я теж Олесь. Тільки літа мої перегнали тебе, побігли вперед. Марію Цеглярку знав?

— Звісно.

— Отож, син я її, молодший. Приїхав мамі поклонитися, до хати глянути. Хто там доглядає її?

— Здається, баба Безручиха. Вона город обробляє, то й до хати, мабуть, дивиться. Кажуть, купець є. Бо що хата без господаря?

Аж закрутило під серцем — без господаря. І от він — господар чи продавець — добирається до своєї домівки. Незчувся, як Олесь випередив його, стріпнувши чорним чубом.

— Ви роздивляйтеся і згадуйте, а я мушу швидше йти. Часу маю обмаль.

Родинний двір привітав Олеся запустінням. Похилений, битий дощами сірий пліт, колись добре втоптана стежка кущиться бабкою і диким рум’янком. Відчинив скрипучі двері — повіяло хатнім вільготом. Немиті вікна не пускали в оселю світло. Всередині все залишилося так, як було при мамі — лише без радості, без тепла. Олесь сів на вичовганий поріг, обійняв, мов у дитинстві, ноги і ніби поглянув на себе збоку — ще малого, коли мама вертала з ферми і несла до хати свіжо зібрані вологі яблука. Готувала сніданок і шкарубкими руками гладила його чорнявий чуб. Враз Олесеві запахло льодяниками: різнокольоровими, прозорими, у розмальованому пуделку, які бували хіба на день народження — де б він не був, вони завжди пахли для нього дитинством…

По зарослій стежці човгала ногами баба Безручиха, зачувши чужого на подвір’ї.

— О, який ти дужий і дорослий став, Олесю! — підняла худі руки, наче крила.

Вона була йому зараз найближча.

— Дякую, бабцю, що зберегли хату, — простягнув їй коробку цукерок.

— Не тра, Олесю, вже солодкого не хочу. Зубів нема, та й язик обертає не так, як треба.

— Та вони м’які, шоколадні…

— Ну, то хіба малих пригощу.

Олесь дивився на бабу і думав: у неї теж було дитинство, любов, четверо доньок, і тепер вона не сама. То Галя, то Юля турбуються, доглядають. Он уже віночок правнуків за бабою в’ється. А він залишив маму одну. І тепер цьому ніяк не зарадиш. Від чого він утікав і чого не наздогнав?..

Баба тримала цукерки, склавши кошиком долоні. Під прозорою шкірою пульсували сині вени. Олесь відвів погляд від її рук і сказав перше, що спало на думку:

— А знаєте, кого я зустрів, коли добирався до села? Вірніше, то він мене наздогнав… Студент, син Івана Зарічного.

— А, Лесика? Гарний хлопчина. На тебе схожий.

— На мене?

Щось озвалося в душі, ніби відлуння того зеленого лісу, того єдиного куточка на землі, до якого часто повертався подумки — виринуло, нагадало. Дануся у віночку, як мавка лісова, купалася в зелені. Розкішні світлі коси пахли молодими бруньками. Тендітні руки холодили розпашіле чоло. І слова. Слова, які він ніколи не виганяв з пам’яті — «Хочу мати частинку тебе…» — вигулькнули з потоку споминів. Тоді ліс мовби накрив їх зеленими кронами. Заховав від світу. І тільки росяна свіжість зволожувала обличчя — може, то Данусині губи були чи сльози?.. У той час він не міг розібрати. Музика лісу. Небо — одне на двох — було їхнім. І здавалося, що ця елегія триватиме вічно…

Слова баби Безручихи прозвучали буденно. Але для нього вони були як грім серед ясного неба, як внутрішній вулкан. Олесь дивився на стару жінку і не бачив її. Що це? Невже? Не може бути. А якщо може?

— Олесю, ти мене чуєш? — ніби крізь вату пробивався бабин голос. — Просуши хату, бо підлога гнитиме. Ніхто не купить.

Він і незчувся, як притиснув до себе сухеньке тіло жінки і прошепотів:

— Бабцю, може, я не буду продавати хату? Може, я залишуся? Мені тут дуже добре. В мене з’явилася надія.

Він уже не слухав, що говорила Безручиха. Забіг до хати і взявся гарячково шукати альбом, де зберігалися його юнацькі знимки. Шукав збільшеної — і нарешті знайшов. Ось він: саме після школи, з великими карими очима і темним пушком над губою — тодішній, незнайомий, — наче сьогоднішній попутник…

Та ніч була найважчою в його житті. Він копирсався у спогадах, переглядав свої світлини, порівнював, рахував, збивався і знову все починав спочатку. Олесь боявся собі признатися, боявся надіятись, а внутрішня струна вперто вібрувала: твій, твій, твій. Господи, невже мій? Причинивши двері хати, пішов сонним селом, ворохоблячи собак. Зупинився перед ворітьми Зарічного, і дика ревність мало не підняла сторч волосся на голові: він уявив, як Іван занурює голову в пахучі коси Данусі і безпечно її обіймає. Чому він? Чому не я?.. Олесеві треба було терміново знайти якийсь берег, до чогось прибитися, за щось учепитися…