Ірина Савка - Осиний мед дикий

Вдруге побачила Михайла через рік під час загальної сповіді, коли священик Теодозій благословляв молитвою в’язнів до Різдва, кріпив їхній дух і тіло — коротко, достойно, запам’ятала на все життя. Вони, знедолені і зневажені, вже осміліли і боролися за себе. До волі було недалеко. Смерть головного тирана відкривала дорогу додому. Зустріла їх з Михайлом пуста батьківська хата — за рідними віддзвонили без неї…

Янка, сидячи по стількох роках у цій самій хаті, подумки перейшла своїми тернистими дорогами вздовж і впоперек. Вже засвітилися радістю перші вікна, коляда ставала веселішою і котилася селом. Братство колядувало на церкву. Раділо старе і мале.

«Нова радість стала, яка не бувала… Так близько і голосно звучить, ніби в мене… Люди, та то ж таки в мене під дверима!» — ще не вірила Янка.

— Бабцю, це я, Олесь, відчиняйте!

— Ой, Лесику, онучку дорогий, не забув мене!

Дзвінкий голос внука додав їй сили. Баба Янка на двох костурах подибала назустріч своїй радості.

— Христос народився!

— Славімо його! Славіте його!

Вицвілі очі Янки засвітилися щастям.

Стояв погідний вересневий день. У повітрі пахло достиглою садовиною, блимали крильцями кольорові метелики — як знак тривання райдужного літа. У чистій калюжці, що розлилася від цілющого джерела, купалося сонце. Його промені заламувалися у воді і химерно розсипалися срібними візерунками, що мерехтливо переливалися перед купою каміння, залишеного хрестоломами, які зруйнували фігуру Божої Матері. Чиясь добра рука поскладала каміння докупи, надавши сякої-такої форми, і насадила довкіл чорнобривці. Голова Божої Матері неприродно лежала на розбитих раменах, задивлена в небо. Поламані руки благословляли джерело, яке жебоніло, витікаючи з гори, і плин якого ніхто не міг зупинити.

Гру срібла обірвала чиясь долоня. Хтось із шумом зачерпував воду, потім ніби хлебтав. Це був юнак: обшарпане дитя війни, несповна розуму — казали люди. Ніхто не цікавився, звідки він. Та й сам хлопчина не цікавився, звідки він і чий. Ходив по селах, жебрав, спав, де прийдеться. І хотів небагато — хліба. Сорочка, як і штани, були з грубого полотна кольору битої дороги. Давно нестрижене непокірне волосся стирчало на всі боки. Зранені загрубілі ноги не знали черевиків. Мав напівопущені вії і якусь неприродну посмішку, що незмінно блукала на губах. «Гиньо… Х-хíба…» — незмінно повторював. Носив торбину через плече, яка завше була пуста, бо з’їдав на місці все, що йому давали, — молодим був, ріс. Люди жаліли, кидали в торбину, хто що мав. А Гриньо не робив запасів. І раз у раз повторював: «Гиньо хоце хíба…»

Напевно, розум не завжди передує навіть у кмітливих та метикуватих людей. Так вийшло і цього разу. Хлопчаки йшли зі школи, смачно рвали зубами свіжий хліб і побачили Гриня, який стояв на колінах біля джерельця і жадібно хлебтав воду. Наблизилися до нього. Той, відчувши запах хліба, підвівся, засміявся білими зубами, аж оголив рожеві ясна:

— Ги-ги-ги… Гиньо хоце хíба.

Мирон, що стояв скраю, смачно відкусив велику жовту грушку і простягнув Гриневі. Тільки бідака хотів її взяти, як хлопець сховав грушку за спину:

— Ага, не дам! Сам хочу.

Гриньо завмер із простягнутою рукою і аж розплакався. Сльози горохами котилися по рожевому обличчі, заплутувалися в першій парослі юначої кучерявої борідки.

— Га-га-га! — реготали хлопчаки, які доростали до Гриневого віку. — Ану, скинь штани, то дамо хліба! Подивимося, що там в тебе є…

Довго не міг здогадатися хлопець, що таке штани, і стояв безпорадний. Аж от Василь шарпнув за очкура, і важкі полотняні гачі трубами впали біля ніг. Незаймана чоловіча плоть невинно дивилася вниз, прикриваючись копичкою кучерявого волосся.

— Ги-ги-ги… — вже й собі сміявся Гринь, — х-хíба!

Він стояв голий, бездумний, принижений, з простягнутою рукою. І не міг підняти штанів. Весь час йому заважала торбинка.

— На, щоб було, що нести, — хлопці зі сміхом кидали йому в торбинку камінці.

— О, хіба ма… — обмацував камінці Гриньо і далі стояв голим. Його ображене лице виражало невимовне горе.

— Га-га-га! — реготали хлопці. — Зуби не покаліч, он які білі маєш!

— Боже, що ж ви творите, бузувіри? — де й узялася сухенька бабця Параня, яка придріботіла, спираючись на костур. — Що в серці маєте? — махала палицею перед хлопчаками. — Мабуть, те каміння, що наклали цьому нещасному в торбу! І в якому місці се робите! Подивіться, якісь христопродавці сплюндрували Божу постать, а ви топчете і плюєте на зболену душу!