Ірина Савка - Осиний мед дикий

Худенькою рукою бабця втерла губи і стала вдягати Гриня. Враз всі замовкли. Мовчки обертав очима і шморгав носом Гринь. Хлопці стояли присоромлені. Хтось спорожняв торбину від каміння, що гулко гупало об тверду землю. Василь простягнув свій окраєць, Мирон — надкушену грушку. За якийсь час Гринь стояв уже з повними жменями хліба, і тулив його до себе.

— Хіб є, — показував, усміхаючись.

— Ти чий? — спинилася на Миронові бабця.

— Свій, — стишено відказав хлопчина.

— Видно, що свій, бо якби'м знала твою маму, вже би’м йшла до неї. Діти, — бабця Параня скористалася усім своїм талантом промовця, — ви всі — Божі квіти, а ця невинна квітка, — кивнула на Гриня, — має обпечені долею пелюстки, і їй болить найбільше. Бійтеся Бога, не робіть більше цього, майте милосердя.

Суботній день був вихідним і, переробивши все вдома, приготувавши сякий-такий обід, Ірка намірилася піти до міської лазні помитися. Все обшукала, всі кишені перетрусила та гаманець — і, як на зло, їй бракувало копійок. Аванс у чоловіка тільки в понеділок, а позичати в сусідів таку малу суму не хотілося…

Коли зайшла до Зірки, побачила літню жінку, яка сиділа на дивані під розлогим фікусом, що займав чималу частину кімнати. Вона сиділа мовчки, лиш перебирала великими пальцями рук, складених на животі.

За столом умостилися малі Любка та Ігор з ложками, а перед ними стояли тарілки, повні манної каші. Любка гойдала ногами, Ігорко длубався у страві, чогось там шукаючи. А Зоряна саме проводила виховний процес — обіцяла винагороду тому, хто швидше з’їсть кашу. Раптом Любка, набравши повну ложку, луснула нею по лобі Ігорка, який ураз зайшовся гучним ревом. Каша прилипла до кучерів хлопчика і густо стікала по крутому лобі.

— Ти що робиш?! — скрикнула Зоряна.

— А він мене сципає, — незворушно кинула Любка, продовжуючи бемкати ногами.

— Як щипає?!

— Пальцями сципає!

— Та я тебе як відлупашу зараз, то знатимеш!

— Не відлупасис! Баба Кателина мене забилає, я взе від вас їду!

Зірка стояла посеред кухні і не знала, як вчинити зі своїми близнюками. Змивала кашу, заспокоювала малого, а Любка дивилася на маму з-під лоба.

— Та він же твій братик! Хіба так можна? Йому ж болить.

— А він мене сципає, — стояла на своєму Любка, — пальцями сципає! І мене тез болить.

Раптом виповнилися слізьми голубі Любчині очі — і вже готовий був плакальний дует.

— І попробуй тут з ними витримати!

Ірка зрозуміла, що прийшла невчасно, але їй нікуди було діватись.

— До лазні підеш? — запитала.

— Та як?! Бачиш який концерт влаштували! Ще й зошитів купа неперевірених, а через день — нарада…

— Може, маєш які гроші, ну, копійок із двадцять?

Поки Ірка викладала свою проблему, баба Катерина уважно стежила за обома жінками. Зірка понишпорила по кишенях і нашкрябала відповідну суму. Задоволена Ірка труснула гривою світлого волосся, взяла модну сумку з білизною.

— Агов, малечо, не плакати тут, а співати! — сказала і рушила з хати.

— Слухай, Зірцю, — обізвалася тоді баба Катерина, — як така пані, так файно вбрана, а не має грошей навіть на баню?

— І що? — засміялася Зірка — Вам дивно? Вбрання ще нічого не значить! От вчора на концерті я співала в її мештах, бо мої порвались, а сьогодні вона миється за мої копійки. Таке воно — вчительське життя.

— Але ви смієтеся і раді з того, хоч з чого тут тішитися?

— То молодість наша тішиться, бо не плакати ж нам весь час…

Посидівши якийсь час у глибокій задумі, баба дійшла висновку: в житті все треба пізнати. Може, бодай цих малих чекає щось ліпше? Вона мовчки спостерігала за дітьми. Любка вже розчісувала мокрі кучері Ігорка, який чемно підставляв під гребінь свою лобасту голову. «Ангелику, будь їм завжди до помочі», — подумала баба і заспокоєно зітхнула.

Той великий собака завжди ходив у компанії двох сучок: маленької зграбної Діни і великої рудої Ази. Собаки давно жили на вулиці, а зокрема — коло багатоповерхівки під 11-тим номером. Хто був їхнім господарем, і чим пси завинили — ніхто того не знав, а самі вони сказати не вміли. Мешканці будинку називали великого пса по-різному: одні за гордий вид і добру вдачу кликали його Бароном, інші — Татком, за турботу і поважність. Він ніколи не накидався на їжу, яку приносили люди, завжди по-джентльменськи чекав, доки нею поласують його подруги. Усі троє разом грілися на сонці, гуляли вулицями, ластилися до знайомих, оберігали будинок.