Ірина Савка - Осиний мед дикий

Сиділа спокійно, великі спрацьовані руки були витягнуті вперед і спиралися на дві палиці, які стояли рівно, наче посохи, і без яких не могла додибати до електричної плитки, на якій варила собі щоденну затірку. Волосся і лице мала вибілене старістю, без скорботних зморшок. Дивилася очікувально і сполохано, при цьому нагадувала птаху, навіть царицю якихось невідомих великих крилатих істот — може, стару мудру орлицю, котра берегла своє гніздо, хоч у ньому нікого й не було. Вже все спопеліло в душі, і тільки серце стукало гулко, наче в порохнавому дуплі.

Вона не харапудилася від того, бо давно поставила Богові одне запитання-просьбу: «Забери мене, Господи, звідси, пощо так довго тримаєш на цьому світі, непотрібну?» Знала, гріх так говорити і навіть думати, але слово часом вилетить — і не втримаєш, навіть якщо воно дурне та безглузде…

Сиділа Янка і в пам’яті перебирала, коли таке Різдво було на її віку, як сьогоднішнє: земля чорна, як печаль, не застелена сніговим обрусом. Не рипить веселий сніг, навіть сумно дзеленькає вертепний дзвінок за вікном. До неї він давно не говорить… Ще відтоді, як померла її Галя — доня, що не прожила і половини її віку. Одна єдина, бо не могла більше родити — передвигалася на шахтах, перемерзла на лісоповалах. Галинка була люблена і плекана, а як беріг її Міхал — коси заплітав, навіть сорочки помагав вишивати для своєї одиначки.

Дивилася Янка у вікно, яке відкривало їй часточку сільського світу, рідного їй. Бо скільки думок і сліз посилала впродовж багатьох літ у дорогий дім до мами, до тата.

— Ангели співають, царіє вітають, чудо, чудо повідають! — бігали дітлахи під вікнами з колядою. До неї не йшли, знали, що баба Янка немічна і поки встане, то вони обгонять кілька дворів.

Колись Галинка щедро обділяла малих грішми і яблуками. Тішилася світом, чоловіком, красенем-синочком… Задивилася Янка на зелений спориш, що ледь шелестів сірою памороззю, такою, як тоді…

Коли за нею, Янкою, прийшли, вона саме збиралася колядувати, хоч москалі вже за це карали. Але в хаті, де всі свої, молоді, гріх було не заспівати, коли голос рвався виплеснути різдвяну радість. Не думала, що біда підкрадеться в такий день. Коли зайшли гарнізонці, Янка саме заплітала коси, вже була святково зібрана.

— Что, празднуешь? — запитали її.

— Так, і не тільки я! — гордо відказала.

— Собирайся, увидишь конец своего ликования!

Мама в плач, татові трясуться руки…

Так у святковому і забрали. Не наколядувалася… Коли гнали етапом, все здавалося, що враз прийде порятунок і вона повернеться додому.

Янка ще не встигла стати героїнею: вона, молоденька, носила грипси [14] Таємні повідомлення. , передавала на словах, що їй загадували. Боялася темної ночі, бо здавалося, що за кожним корчем чекає її ворог. Але які ночі потім довелося пережити! Особливо ті, до вироку, коли за коси волочили довгим коридором, а далі били, били і шматували молоде тіло. Спідничина порвана на торочки, святковий светрик світить кривавими вирвами… Вона нікого не видала. Сама дивувалася, як — таке дівча і стільки сили? Може, тому так довго живе: вже й до сотки залишилося зовсім мало?.. Задовго вже для неї самотності. Міхал вже зачекався на неї, певно, кожних свят проситься до церковної брами — чи не йде ще Янка…

Той святий вечір був сніжний, мороз тріщав, завивав колимський вітер, наче хотів вивітрити впертих галичанок, які після важкої зміни витягали приховані сухарики і рівно ділили на кожну. Блимала маленька свічечка і вселяла надію. Півголосом виводили «Отче наш» і «Бог предвічний», і молитви несли їх додому, під засніжені стріхи, до рідних, до пахучої куті…

Того вечора Янку волокли до карцеру. Сподобалася наглядачеві Яшці, а що не скорилася — оговір і п’ять діб одинокого голоду й холоду. Після цього відрізала коси, думала, гіршою буде. А на Великдень, коли сонна колимська земля ще дихала мерзлотою, тюремною поштою отримала листа від Михайла з чоловічого бараку, якому смертний вирок замінили «чверткою» без повернення. Він писав, що високий, жартівник, що виріс серед гір і бистрих річок. Букви були виведені хімічним олівцем на обривку жовтого цупкого паперу з мішка. Носила той лист у пазусі і знала — це її доля, її Міхал. Так хотіла його бачити, знати, який він. Не могла ж навіть уявити…

Одного разу, коли жіноча колона порівнялася з чоловічою, як вели їх усіх на роботу, високий, худий парубок підняв руку і вигукнув: «Я — Михайло Руснак». Ледве глянула і закохалась. Була певна, що доля не підведе. Чекала кожного листа, переживала, щоб не перевели їх в інше місце.