Ірина Савка - Осиний мед дикий

Зимове сонце черговий раз зазирало до її палати. Білі ліжка, зграбний ціпок — теперішній Надіїн помічник. Вона поволі плекала свої думки і раділа кожному дню, кожному слову чи телефонному дзвінку. А ще — чекала на свого доктора. У неї відросло каштанове волосся, і сині очі сторожко пасли двері.

Незчулася, як доктор Микола став біля її ліжка. Поцілував їй руку, а очі світилися тихим теплом. Надія квапилася зі своєю радістю. Витягла з-під подушки красиву барвисту вишиту сорочку:

— Це вам… тобі… — виправила сама себе.

Микола стояв розгублений, здивований, освітлений. Це ж чудо — на сорочці узорами покладені сотні хрестиків болю, вдячності та любові. І це все йому?! Йому ще ніхто не дарував вишитої сорочки з таким пишним візерунком. Втішений, він укотре подумав: «Це жінка-райдуга. І, можливо, моє зболене щастя».

Дарка, облизуючи губи сухим язиком, просила доньку не хоронити її близько біля Галини:

— Не хочу мати її за сусідку ще й на тамтім світі.

Кістляві пальці нервово теребили простирадло.

Напівопущені очі шукали вже іншої дороги, дороги до вічності. А свідомість іще не могла простити. Хоч стільки літ минуло…

Тяжко проклинала свою подругу Дарка. Свічки ставила, щоб та скапала, як віск, не знати, до кого взивала, щоб та культями дорогу мацала, щоб покрутило її… А все через Михайла. Любився він з Даркою, а заміж взяв Галю — її подругу. Чорняву, веселої вдачі і меткого розуму, котра не зважала на Дарчині прокльони. З того часу не розмовляли, проходили одна повз одну мовчки, хіба Дарка злісно вслід плювала. Через рік і вона вийшла заміж за гарного хлопця, спокійного і роботящого. Але жалю на свою кривдницю ніколи не забувала. При зустрічах з Михайлом шукала в його очах те, загублене, що вже не повернеш. А Михайло любив Галинку, в них підростало двоє хлопчиків. У Дарчиній родині теж народилася дівчинка з важкою вадою ніг. Сусіди позаочі говорили, що це Дарчині прокльони впали на невинну дитину. Дарка лила гіркі сльози над своїм дитям, возила по лікарях і санаторіях, але злоби своєї не відпускала, люто ненавиділа Галину. Ходила по ворожках, сушила зілля, злостилася на всю її родину. Коли вдруге носила дитя під серцем, молодиці гомоніли: хоч би Господь благословив.

Народився Андрійко. Здоровенький, з пшеничним волоссям і синіми очима. Лагідний, скромний, стрункий, як дубок. Тішилися батьки і село усміхалося: заспокоїться Дарка, втихомирить нарешті свою розгнуздану душу, пробачить Галині і очиститься. Здавалося, так і було: спокійнішою стала, не зривалася на чоловікові, ревно любила дітей і стримано усміхалася.

Михайло і Галина тішилися народженню донечки Настусі: як циганочка смаглява, з чорним волоссям, розкриленими брівками і великими чорними очима. Діти колишніх подруг росли нарізно і не зналися аж до школи. Колись, вертаючись додому, Настуся впала і розбила коліно. І тут саме нагодився Андрійко, приніс зеленої бабки, обтрусив спідничку, заспокоїв дівчинку. З того часу він завше мав Настусю на оці. Мовчки спостерігав за нею, а як ніхто не бачив — носив її портфель або вгощав грушками, що росли в їхньому садку.

Юність розкрилювалася… Квітли з нею Настуся і Андрій, і не помічали, як їхня приязність переростає у перше чисте кохання. Від природи скромний Андрійко тільки у мріях освідчувався Настусі, але спостережливі друзі знали, що він любить дівчину щиро і віддано. Бо село — це велика родина, де всі про всіх знають… Дійшли чутки про їхню любов і до Дарки. Вона гнівно сукала кулаки, чекаючи сина, і, коли той появився на порозі, затинаючись, просичала:

— То що, правду кажуть люди, ніби ти волочишся за тією чорною вороною, щоб їй добра не було?!

Хлопець остовпів:

— Мамо, не кажіть так, вона дуже гарна і хороша.

— А ще в неї мама дуже добра! — сіпалася жінка. — Знаєш, скільки добра вона мені зробила?!

Андрій насмілився заперечити:

— Але ж тато вас любить, шанує… і ми у вас є… Скільки можна ворогувати?

— Ти ще малий, щоб таке розуміти, підрости трохи! А біля цієї вив’юрки щоб я тебе більше не бачила і квит!

Знав хлопець важку вдачу своєї мами, тому хвилювався. Але сподівався, що все минеться, що заспокоїться мати, передумає. Коли молодий місяць дивився у невелику річку і вечори п’янко пахли матіолою, Андрій мріяв. У думках то відвозив свою кохану до невідомого міста, де їх ніхто не знав, то водив її зеленим лісом, як мавку, розплітав чорні коси, що пахли материнкою, і говорив чарівні слова, від яких Настуся усміхалася, то цілував її красиві очі, коли в них з’являвся сум. Він навіть вивчив дівочу ворожбу і, дивлячись на рогатий місяць, шепотів: