Ірина Савка - Осиний мед дикий

Студентські будні… Радощі, турботи, сміх, витівки і перше кохання.

— Забудемо гами й етюди, там Сашко, там Роман, то хіба нам до гам! — жартували…

Струшуючи сніг, що обліпив шапочку, Віра Романівна спостерігала за студентами, котрі весело щось обговорювали у вестибюлі. Хлопці зачіпали дівчат: веселощі, молодість.

Раптом Люда, яка теж стояла в гурті, замахнулася і бехнула загіпсованою рукою по плечах скрипаля Янка, котрий завжди до неї залицявся. На мить дівчина знітилась, ухопилася за руку і легко всунула її в перев’язь.

Віра Романівна не могла зосередитися на уроці — той удар гіпсової ляльки ніяк не йшов з голови. «Невже їй не болить?» — думала, не звертаючи уваги на форшлаги, які пропускав студент. Якось легко Люда орудувала зламаною рукою. Викладачка відганяла негарну думку і сумно посміхалася.

— Повторіть уважніше першу частину, — автоматично виправляла помилки, міркуючи про веселий студентський гурт.

Вранці, ідучи на заняття, Віра Романівна зіткнулася з Людою:

— Зайдете до мене, коли звільнитеся.

Люда, свіжа, з розкішним волоссям і мрійливою усмішкою, зайшла у клас.

— Як рука ваша? — запитала Віра Романівна.

— Ще ниє, болить, важко ворушиться, і я не можу грати.

— Хто накладав вам гіпс? — строгі і водночас смішливі нотки чулися в голосі вчительки.

Люда відчула небезпеку, злегка напружилась, але вирішила не здаватись.

— У першій лікарні.

— Я питала хто, а не де?

— Та, Вітя… тобто лікар Віктор, — тремтливо відповіла. Людині очі шукали сховку, щоб не зустрітись з очима вчительки.

— А я вам вірила… — Віра Романівна сумно перебирала однією рукою клавіатуру фортепіано. Раптом бухнула спересердя кілька різних акордів і мовила: — Розказуйте!

Сльози текли по рожевому гарному обличчі дівчини. Сором закипав і рум’янив круглі щічки.

— Простіть мене, Віро Романівно. Я не виконала програми. Закохалася… Він медик. Віктор порадив накласти на руку гіпс, для певності, — хлипала. — Я виправлюсь, я постараюсь усе зробити до сесії, не кажіть нікому.

Красива грива хвилястого волосся закривала половину лиця, і Люда її не відгортала, ніби відгороджуючи свій сором.

Їй раптом стало легше, мовби вона скинула з себе тягар. Дівчина знала, що сесію складатиме разом зі своїми співучими подругами, які будуть труситися перед кожним екзаменом, а після того куплять у складчину, як казала Тамара, шмат ковбаси, баночку кільки, пляшку вина, закип’ятять трилітровий чайник і будуть сміятись, сміятись і згадувати всі свої витівки: шпаргалки, видумки і доброту своїх учителів, які теж колись були студентами, і тому по-людськи розуміли своїх бешкетних вихованців.

Зима щедро засипала снігом місто, парк, сквер… Сесія тривала.

Ганка відмочувала руки в мисці з теплою водою. Чорними рубцями пов’їдалася в них праця. Негнучкі загрубілі пальці були вкриті дрібними пошерхлими тріщинами. Вона потерла їх щіткою, потім помастила молодою сметаною, щоб зм’якли. Ой, як пекли, наче їх сіллю посипали! Але Ганка терпіла. Завтра мала їхати до Львова, до сестри, і збирала нехитрі гостинці: трохи квасолі, кукурудзяної муки, маку до куті, з десяток яєць — все, чим могла поділитися.

Вранішній Львів зустрів її дзенькотом трамваїв, рухом пішоходів. Відчинялися крамниці — оживало місто. Біля молочного магазину стояла велика жіноча черга. Ганка й собі завернула туди.

— Перепрошую, за чим така черга?

— Масло мають давати, — озвалася якась молодиця.

«О! То певно і я стану, і Стефці ще й масла візьму», — думала Ганка, прилаштовуючи до стіни свої домашні пожитки. Розігнулася і стала в потилицю до черги. Ще не встигла освоїтися і вникнути в ситуацію, коли почула:

— Женщина, вы чего там пристроились? Вы что, здешняя? — подала голос пані в капелюшку з рудими кучерями і яскраво нафарбованими губами. Вона була майже її ровесницею. Ганка озирнулася.

— То ви до мене кажете? — Ганчина хустка від руху піднялася дзьобом, темне волосся насунулося на чоло і вона нагадувала велику розгублену птаху. — Ви кажете — я не здєсняя? А ви — здєсняя? — криво посміхнулась. — Ви, певно, прийшли з визволителями, та й раптово стали здєсняя. Живете в гарних помешканнях, а наш нарід переселився до підвалів. Я тепер маю родину в Інті, в Казахстані, і тепер, певно, вже не здєсняя. То чи можна мені їсти масло, вірніше, чи маю на то право? — очі Ганки звузилися і закипіли болем.

Черга затихла. Руді кучері пані сховалися під капелюхом, вона мимоволі втягнула голову в строкате пальто. Ганка провадила далі: