Ірина Савка - Осиний мед дикий

Мовчки шмигнула в ліжко, притиснулася до стіни і нишком спостерігала за мамою. Тетяна сиділа і довго дивилася в один бік, часом ховала обличчя у вузлуваті долоні, хитаючи розпачливо головою, переводячи погляд то на образи, то на Мариську. Потім встала і взялася спересердя товкти кулаком по бильці ліжка. Перепало і Марисі:

— Ти, холєро ясна, маєш мати на гадці, що ще мала, що треба просити Бога, щоб дав розуму і сили дати собі ради в життю. Ти думаєш, я вічна?! Колись мусиш про себе дбати сама і відповідати за себе. Що зробила для себе і для людей? Людина має мати щось святе у своєму серці і не розтринькувати того на псячі вітри…

Марися підвелася з плачем і впала лицем у мамин подолок, що пахнув землею і молоком. Зчепившись руками і з’єднавшись думками, вони плакали і хиталися в одному ритмі. Тетяні здавалося, що вона виколисує щастя для своєї одиначки, застерігаючи від лиха своїми спрацьованими руками.

Любка сьогодні мала привести свого нареченого, щоб познайомити з батьками. В хаті було затишно, пахло домашнім печивом і кавою.

Данка, як найбільший скарб, берегла свою доньку, котра виросла красунею і розумницею. Хлопець, що мав прийти до них на гостину, був міський, навчався разом з її донькою і викликав у Данки інтерес.

Аж ось на поріг влетіла радісна Любка, а з-за її спини виріс юнак.

— О Боже! — Данка остовпіла, їй перехопило подих: перед нею стояв Остап.

— Називаюся Андрій, — почула здаля, ніби мала закладені вуха. Ті ж очі, та ж постать, чорне волосся крутою хвилею… Ніби й не було тих двадцяти літ…

— Мамо, що з тобою? Ти зблідла і твердь в очах…

— Нічого, нічого, трохи втомилася, а ви пригощайтеся кавою і тістечками свіжими, що я спекла… Я піду досапаю грядку.

— Але ж ти у святковій сукні!

— То я візьму зверху фартушок… — Данка щось говорила і сама не розуміла змісту говореного. Молоді здивовано дивилися на неї. Любка не впізнавала своєї мами. Данка навпомацки зайшла до комори, сіла на мішки з зерном і обхопила голову руками. Вона не сумнівалася — це його син! Його! Але чому? Чому це має переживати її донька? Світ такий широкий, а тут перетнулися долі на такій вузькій кладці. «Цей юнак, напевно, такий, як і його батько, напевно такий…» — крутилося в голові.

— Данко, ти найкраща у світі! Не бачив таких вродливих, як ти, я люблю тебе дуже, ти одна! — він навчався на вчителя і знав багато красивих слів.

Писав їй вірші і довгі листи, а вона купалася в красивих римах і думала, що це правда, що все це для неї, і вірила. За той рік горе пронеслося над її домом чорною блискавкою. Поховала найрідніших і залишилася сама. Ні, не сама — у неї був її Остап. Хтось нашіптував, що вона, невчена сирота, не пара йому, але Данка вірила тільки Остапові і відмітала все почуте.

Одного дня, коли дощ уперто жебонів, що він надовго, а Данка сиділа й перебирала своє горе і щастя, листоноша приніс їй листа. Радісно, швидкими руками розкрила, пробігла очима і наштовхнулася на слова: «Не чекай на мене». Як дочитала до кінця, того не пам’ятає, але фраза «Не чекай на мене» ще довго билася об її гарячі скроні. Він більше не прийшов, не розділив її горе, не втішив…

Їй пасувало чорне: Данка була висока, струнка, світловолоса, красива. Самотність виштовхала її з хати, і на Великдень вона вийшла між люди. На зеленому моріжку біля церкви молодь у вишиванках водила гаївки. Данка трималася осторонь і відпочивала очима на цьому живому барвистому вінку:

«Не чекай на мене» — знову кольнув болючий спомин. На другому кінці гаївкового кола стояв він — Остап, і його дружина: панськувата, з лінивими очима, завита за останньою модою. Вона висіла на його руці і зверхньо дивилася на всіх, не вступаючи до гурту. Остап зіщулено відвертав погляд, стояв чужим серед своїх…

Минув час і Данка вийшла заміж, і ніхто її так не любив, як її Василь. Його любові вистачало на обох. Ніколи не згадувала, а може — не хотіла згадувати про своє перше кохання. Аж тут сьогодні з її донькою знову він — правда, син, його син. Данка обнімала Любку і плакала. Дочка мовчки слухала і гладила мамине плече.

— Добре, мамо, — сказала з сумом. — Я подумаю і все зважу, я не хочу пережити подібне, попри те, що люблю його, люблю, як і ти колись.

Схлипнула і заспокоїлася Данчина душа: вона розумна, її Любка.