Ірина Савка - Осиний мед дикий

Олюська розуміла — їй тут не раді, тут її не полюблять. Але чому мовчить мама? Їй ураз так захотілося додому…

Весною народився хлопчик — худенький, з тільцем, як у жабеняти. Михасик постійно плакав, не прибавляв у вазі, і Олюська плакала разом із ним. Арсен нервував, що не висипається, що жінка не може справитися з малюком, і ображав її:

— Не скули, він такий скислий, як і ти!

Потім перейшов спати до іншої кімнати.

Олюська тулила сина до грудей і не знала, де шукати поради. Аж якось сусідка, котра жаліла Олюську і знала більше, ніж нерозрадна молодичка, сказала їй прямо:

— Не марнуй собі світу, дитино, він уже їздить з іншою!

Серце, здавалося, вискочить з грудей, коли питалася про це в Арсена. Хотіла побачити усміх на його лиці, відчути заспокійливі обійми. Натомість отримала колючий погляд і слова, які вкарбувалися в пам’ять на все життя:

— Ти вільна, можеш іти, куди хочеш! Я розлюбив тебе!

— Як? Так швидко? А Михайлик?

— І його теж!

Не плакала, не було сліз. Мовчки взяла дитину, вузлик з речами і сіножатями, плутаючись у траві, подалася до мами…

З того часу багато літ спливло. Були і страх, і щем, і усміх, і весілля Михася, її сина.

Перед шлюбом зустрів Арсен сина і хотів йому зробити дарунок.

— Я не знаю вас, — стримано відізвався хлопець, — то з якої рації робите мені дарунок?

— Як не знаєш? Я тато твій!

— Ви, може, й тато, але не мій. Ви втерли хоч одну мою дитячу сльозу? Чи, може, за всі літа дали мені хоч одну пораду? Чи, може, раділи разом зі мною?

Батогами лягали слова сина на плечі батька. Перед красенем-хлопцем стояв постарілий чоловік, який у синових очах шукав ласки і прощення. Він мав іншу родину, дітей, але для злагоди з власним сумлінням прагнув синового розуміння…

Так і ходять одними дорогами двоє рідних і водночас чужих людей, чекаючи, коли одне серце простить, а інше прийме прощення.

Оксанка в куточку гралася ляльками. Лялька Маруся з облупленим носиком сиділа на своєму стільчику і косила лівим очком на дівчинку, котра вибирала платтячко для ще однієї ляльки — Валі. Цю ляльку Оксанка пошила сама з різних шматочків кольорової матерії, які завжди отримувала від кравчині тьоті Люди.

— Пробач, Марусенько, трохи посидиш сама. Відпочинь, ти втомилася. Я зараз вшию тобі гарну хустинку з барвистого шовку, ач, як переливається?

Ляльку Марусю Оксанці подарував тато, ще коли був із ними. Його вже давно нема, мама каже, що він на роботі десь далеко-далеко, і коли повернеться, ніхто не знає. Мама чомусь неохоче говорить про татка, а Оксанка так скучила за ним. Він, мабуть, справді дуже далеко, раз так довго не приходять листи…

Оксанка не хоче бути вчителькою, як мама, котра весь час мовчки сидить над зошитами і відмахується від неї. Вона хоче мати багато красивих суконь, мештів на високих підборах, як у модних пань. Коли залишається вдома сама, вскакує у мамині туфлі і човгає ними по підлозі, вдаючи дорослу. Розплітає волосся, підфарбовує губи, мамину сумку на руку навішує — і пливе по кімнаті. Їй здається, що ляльки плескають їй з радості в долоньки. Вона грається в продавчиню, лікує ляльок… Раптом дівчинка згадала:

— Мамо, що таке байстрючка?

Мама підводить очі від зошита і болісно питає:

— Хто тебе так назвав?

— Тьотя Ліда, коли я хотіла їхнє яблуко зірвати, бо воно геть на вулицю нахилилось.

— Це коли дитина не має тата, — неголосно мовила мама.

— Але ж я маю!

— Маєш… — мама надовго замовкла і, без потреби, почала то закладати косу, то знову витягати шпильки.

— Я напишу йому листа. Ти відправиш?

— Пиши! — за мить мама знову заглибилась у зошити, а Оксанка старанно виводила: «Дорогий татуку, я тебе дуже люблю! Чого тебе так довго нема? Привези мені насправжну ляльку».

Мала зіскочила зі стільця і підбігла до мами.

— Ти наробила помилок. Не татуку, а татку, не насправжну ляльку, а справжню, розумієш?

Оксанці стало прикро, що вона пише з помилками, але ж як хотілося, щоби приїхав татко!

— Пошлеш, пошлеш? — ще раз підскочила до мами. А мама глянула на її радісне обличчя і мовила:

— Пошлю…

Тато приїхав тоді, коли його вже не чекали. Мама була в школі, а Оксанка гралася на подвір’ї з кошенятком. Він несміливо зайшов у двір, і мала якийсь час його розглядала. Враз засміялася:

— Татку, ти приїхав!? — вона міцно його обійняла і притулилась. — Я тебе чекала, чекала, так скучила за тобою! — без угаву щебетала. — Ти одержав мій лист?