Ірина Савка - Осиний мед дикий

Олениній доньці не пощастило. Красуня, що мала модельну зовнішність, одразу після випускного вийшла заміж. Через рік синочок народився — коли робив перші кроки, його батько дарував квіти іншій жінці, а Олена взяла онука за сина. Він кликав її то мамою, то бабусею, а їй однаково радісно було. Всюди був з нею, а вона тішилась, що хлопча здоровим росте, щебече, віршики розказує… Ліля з Італії висилала якийсь приробіток, щоб легше їм було.

І от знову заглянула радість до їхнього дому: освідчився Лілі гарний хлопець, який мав добрий достаток. Жили вони гарно, в родині народився Андрійко, Ліля розквітла, і Олена вірила, що сонячним буде їхнє подружжя. Але часом життя ставить багато дивних запитань: чому у сусіда виросла нова тераса, з яких коштів у Наталки норкова шуба? Ці питання, мов іржа, вже не одному роз’їли душу… Захотів Іван нової машини, а Ліля — нових меблів, дорогої люстри. Взяла Олена до себе дітей, а Ліля подалася в Італію.

Андрійко плакав, хотів мами, адже любові і ласки не вишлеш у посилці. Віталька замкнувся в собі і вигадував усе нові й нові забаганки: вже он хлопцям мами машини купили, а він і досі ремонтує старого мотоцикла…

У відпустку Ліля летіла додому, немов на крилах. Тільки Олена знала про її приїзд — донька хотіла зробити несподіванку своїм чоловікам…

Прибула, вивантажила з таксі велетенські валізи і потягла до хати. Першим побачив маму Андрійко, що на канікули перебрався до тата. За ним вискочив Іван. Хотілося, щоб щастя зупинилося на цьому місці і тривало вічно. Ліля, мов та лоза, обвила чоловіка і сина. Андрійкові оченята світилися синьо.

— Вдома, я вже вдома… Не хочу сонця Італії, хочу грітися біля вас, варити борщі, тримати за руку дітей, дихати терпким запахом серпневих айстр, — Ліля говорила без угаву, переповнена ніжністю до цих смаглявих хлопців, її рідних. — Розщіпайте грубі валізи, там для вас купа подарунків. — Іванку, знаєш, що для мене найцінніше з привезеного? Я вишила тобі сорочку… Здавалося, що ти поруч, і нитка за ниткою з любов’ю лягали на полотно. Глянь, тобі подобається?

— Так, дуже гарна…

За своєю радістю Ліля не помічала Іванового розгубленого погляду. Очима зорила по кімнаті, де були її улюблені речі.

— Андрійчику, ти з татком спав, як мене не було?

— Ні, я на дивані.

— А чому, сонечко?

— Бо татко спав з тьотею Люсею.

— Чому? — зовсім недоречно спитала Ліля.

— Бо ж ліжка третього у нас нема, — пояснював мамі малий, ласуючи шоколадом.

«Якийсь анекдот», — подумала Ліля, але Іван стояв червоний та розгублений і нічого не пояснював. Сорочка, м’яко ковзнувши, впала на землю і, ніби дорога, розвела їх по обидва боки. Жаром горіло вишиття. Німі запитання і жодних відповідей…

— Пробач, так вийшло, — врешті спромігся Іван на слово.

Важко сіла біля стола, за яким колись так радісно трапезували родиною. Розкішне волосся смутком розсипалось по плечах… Зрада, знову зрада… Не чула щебету Андрійка. Чи ж не вона байдуже реагувала на захоплені погляди Джованні? Відмахувалася, бо у неї був Іван… На чоловіка не дивилась. Розщіпнула одну з валіз і вивернула на підлогу весь вміст.

— Тут все для тебе… Вибач, для Люсі нічого не привезла… не передбачила, — не втрималася від шпильки.

Вже за півгодини їхала з Андрійком до мами. З того часу сонце Італії гріє Лілю багато довгих літ. Вона глушить образу роботою, бо де заробиш гроші вдома?

Діти кличуть Олену то мамою, то бабкою, а Андрійко все ще хоче мами, бо як сердиться, то кричить:

— Бабко, ви вже мені надоїли!

Надоїли «ви» — чуєте, який пошанівок?..

Олена сиділа, як пришпилена до чужого стільця, і думала: «Чи ж у моєму віці приручати цю спритну мишку?» Гучний стук у двері перервав невеселу нитку гадок.

— Мене за вами послали, — почувся чоловічий голос. — Думаю, сьогодні мишка від вас уже не втече!

Він мав добрий настрій і сміявся. Починалася пара.

— Дякую, Славцю. Як добре, коли хоч хтось про тебе дбає…

Тремтячими руками зачинила за собою двері і пішла освоювати комп’ютер.

Перші осінні дощі пружно шмагали землю. Родинна грушка з сумом похилила віття, ніби зиркала вниз, де жовтим килимом спочили її плоди, вже гнилички, і ніхто їх не збирав. Потрісканим стовбуром стікав дощ, наче плакав за літом чи за тим життям, що колись буяло на цьому подвір’ї. Раніше воно було ошатне і вабило око, а молода грушка тріпотіла темно-зеленим листям і рясно вагітніла кожного літа соковитими плодами. Грушки роздавали дітям, сусідам, перехожим, а тепер Галина їх продавала, найчастіше за чвертку чи якусь лаху.