Ірина Савка - Осиний мед дикий

Галина лежала на розбитому дивані, пружини якого гостро впиралися в худе знеможене тіло. Ромко сидів і дивився на дощ через сірі шибки давно немитих вікон.

— Ромцю, дай хоч півкелішка! Щось дуже у грудях пече, може, заглушу…

Той мовчки взяв пляшку, відміряв півкелішка сірої рідини. Галина тремтячою рукою влила її в запалий рот.

— Як ти будеш сам? — ледве повертала язиком.

— Чо сам? Куди маєте дітися?

— Певно, вже піду від тебе… Чую, що кінець. Там мої мама, тато, Дмитро… Навіть не знаю, що сказати тобі наостанок. Привела тебе на світ і не вберегла… Може, тому, що мене ніхто не беріг? Не мала любові, хоч дуже хотіла. Тато твій не любив мене і тебе теж. Жила, як приблудна собака, у власні хаті. І його вже забрав Господь, давно нема, не знаю, чи вийде мене зустрічати… Прости мене, Ромцю. І не пий, прошу тебе.

Ромко сидів, слухав і у маминих, на диво, тверезих словах для нього чаївся страх. Що вона говорить? Якось воно буде. Нащо загадувати наперед? Гадки повільно збуджували давно бездумний мозок. Мама на якийсь час затихла. Щось надто довго мовчить…

Коли він врешті здогадався розрадити її чи втішити, то побачив неприродно опущену руку, що чорним нігтем впиралася в підлогу, і широко розплющені незмигні очі. Скочив на рівні, стало смертельно лячно.

— Ма-а-мцю! — термосив її.

Галинина голова катулялася по старому дивані, руки падали, як не складав їх.

— Що ж я буду робити? Люди, я вже не маю мами! — кричав, наче малий. Враз замовк і дивився на нерухоме розпластане тіло, і не знав, що має чинити далі. У їхньому житті вона завжди думала замість нього. Любила його, інакше, як «Ромцю», не кликала. Коли тато бив, підставляла руки. Хто зараз йому підставить руки? Хто розрадить? Сидів довго, розглядав давно небілену хату, розхитаний стіл і єдиний старий рипучий стілець, на якому сидів. У кутку колись стояла розкішна, ще дідова, вішалка з червоного дерева — десь вона тепер у чужому домі. Ванну вони здали на металобрухт. Навіть образів нема… Ромко вперше побачив, що їх нема. А малим мама вчила його молитви… він навіть не знав, чи пам’ятає її, хіба що перші слова: «Отче наш, отче наш, отче наш…» — шепотів майже безмовними губами.

Грушка росла разом із родинним достатком і малою, завжди усміхненою, Галею. Настя з Іваном для своєї одиначки нічого не шкодували. Якщо сусідські діти берегли одежину і передавали молодшим, то Галя їздила в нових сукенках на «дамці», що виблискувала чорним нікелем. Сяйливий дзвіночок дзеленчав на кожному камінчику, пишаючись, що велосипед везе таку красуню-господиню.

— Не давай нікому їздити, най собі куплять та й мають, — наказувала мама. — Як будеш добре вчитися, то купимо тобі золотий годинник.

Наука дівчинці ніяк не давалася. Скільки вона не старалася, ні математика, ні література не заповнювали її гарну голівку, тож після школи Галя навіть не наважилася кудись поступати. Настю злило, коли чула, що інші дівчата вчаться.

— Попідплачували, та й вчаться, — виносила свій вердикт, — а я не хочу платити, хоч маю чим.

І хлопців якось не цікавили Галині статки: брали бідарок таких нещасних, аж синіх, і раділи — вишивана сорочка, перкалева сукенка, рука в руці, і щастя.

Галя посміхалася, але в душі було маркотно: чому в неї не так, як в інших? Чому Олекса, яким снила, відводить погляд? Посмутніла… Відрізала коси, зробила пишну завивку і чекала. Таки дочекалася! Нагилили! Напитали, навіть села, звідки він родом, добре не знала. Сам сирота, вродливий, високий, з крижаними очима і, як виявилось, до роботи неохочий. Їв скільки влазило, спав скільки хотів, швидко освоївся і став до родинного керма: Настя в кут, Іван до хліва, сам до горівок і молодиць.

— Де ти на мою голову взялася, коросто свербляча? — чула кожного дня.

Коли носила Ромка під серцем, чоловік кричав на неї:

— Навіть і не ходи коло мене, така ряба і витрішкувата!

— Дмитрусю, так буває, коли жінки грубі дітьми, — пробувала вмовляти.

— Ти — копиця безверха і вже кращою не будеш ніколи.

Плакала мовчки, щоб не дратувати. Настя вступилася — то потрапила в лікарню з розбитою щелепою. Іван стояв перед зятем, як школяр:

— Дмитруню, добрим будь, пошануй Галю! Все, що маю, — твоє.

— Я вас усіх вишаную, — скалив зуби, — запам’ятаєте мене!

І дійсно, ніколи не забували, що він десь поряд. Зі страхом чекали ночі, не роздягалися. Галя нашвидкуруч збирала Ромка, щоб легше було втекти… І хлопчик ріс дрібним, заляканим, мав хворе серденько, але був єдиною радістю для Галі. Не мав потягу до книжок, а вона й не силувала…