Ірина Савка - Осиний мед дикий

За тиждень Данка отримала листа, написаного таким далеким і знайомим почерком: «Прости мене, Данко, — благав Остап. — Не переч моєму синові. Він по-справжньому любить твою доньку. Він кращий, ніж я… повір. І прости…»

Ольга лущила квасолю. Довгі пальці швидко вишолопували великі блискучі зерна, які лунко падали в порожню миску.

Виноградні стебла обвили невелику альтанку і створювали чудовий затінок для відпочинку. Обважніло гули бджоли, дзенькаючи по голівках чорнобривців, що килимком стелилися до ніг і наповнювали повітря терпким ароматом. У відчинені двері видно було, що у вітальні світиться екран телевізора, якого забула вимкнути. О, знову ця набридлива реклама, яку не любила найбільше! «Чи є у вас брудні речі, які маєте відправити у висилку на село?» — питав молодих господинь рекламатор пральних порошків. Її це дуже зачіпало. Чому селян вважають недолугими, чому думають, що вони одвічні шміраки, які мають бути приниженими і ходити в панських обносках? Чого слово «село» звучить у декого іронічно, зневажливо? Невже у цих столичних телекомпаніях справді бракує освічених людей? Вона хотіла б мати на це відповідь.

Руки у селян справді чорні і потріскані, але від святої землі і сонячного хліба. Коли мама виймала з печі високий запашний буханесь, завжди говорила: «Вдався, як сонце». Коли окраєць хліба ненароком падав на землю, старе і мале піднімали його, обтрушували з пошаною і цілували зі святістю. Так було в її дитинстві, так вона вчить своїх малих онуків, бо вважає, що все починається з поваги і любові. «Люблю медочок, бо солоденький. Люблю козака, бо молоденький» — вигулькнули в пам’яті слова з пісні часів її дівоцтва.

З плином літ ті слова втратили бентежність і сприймалися відчужено, ніби й не до неї говорилося. Олюсько, Олюсько, чого ворохобиш пам’ять, навіщо шкрябаєш зарубцьовану давно рану, хіба повернеш усе навспак?.. А чи хотіла б?..

Вона любила. Ой, як любила… Молоденька була, ледь після школи, з великими здивованими очима і лицем, ніби купаним у молоці. Вчителькою мріяла стати. Але Арсен не уявляв без неї життя. Там, під молодими вербами, що купали свої кучері у звивистій річці, вони будували своє майбутнє, розмальовували кольорами райдуги. Арсен обривав домашній квітник і говорив, що вона найчарівніша. А вона вірила і забувала про все, навіть про свою мрію…

Музúки грали веселої, стелили вишиті рушники, чутно було вигуки «гірко»… Ох, як же гірко і без солоду жилося їй, яким коротким було її щастя! Хоча — є Михась, точна Арсенова копія, його продовження і її син, у якому все: і любов, і повага, і далека печаль…

Оля пішла за невістку, хоч була одиначкою — все, як хотів Арсен. Прийшла на велике чоловікове подвір’я з надією і незрозумілим острахом, що заховався десь глибоко в грудях.

Молоденька була, майже дитина. З пошанівком заглядала в очі новим батькам. Щебетала, перепитувала, запобігала, дуже вже хотіла сподобатися. На Арсена дивилася, як на кохане диво, всім для неї був…

Відшумів хмільний медовий місяць, Олюська перестала бути гостею у чоловіковій хаті і рвучко бралася до роботи: то сапати біжить, то траву жне.

Якогось дня, коли нагинці полола грядки, земля враз попливла з-під неї, в очах закрутилися чорні кола, нудота підкотила до горла, вона ледь не впала. Зблідла, довго сиділа на межі, прислухаючись до себе інакшої. В хаті, все ще не знаючи, що з нею, ненароком розбила гарне горнятко, з якого любив пити чоловік. «Ото робітницю привів!» — свекруха сказала те ніби ненароком, але Олюська добре все збагнула. Зіщулилася і сльози зібрала в собі, щоб не бризнули з очей, ковтнула першу образу. А далі наче мішок зі шпильками розв’язався: «Ти нічого не вмієш, як ти на світі живеш такою нечупарою? Ні замести, ні спекти, хоч ся хати відречи…» — жебоніла під носом свекруха. «Ходить тут і торохтить кістками, і де твої очі були?» — це вже до Арсена.

Олюська благально дивилася, випрошуючи прощення, — правда, не розуміла, за що. Плакала так, щоб ніхто не бачив, вже знала, що носить дитину. Цілий день чекала чоловіка з роботи, очі світилися блиском, але ні радості, ні підтримки від нього не відчула. Стриманими були його слова, буденними, ніби не було повного місяця, який ходив над ними колом, ганяючи зірки, щоб ясніше світили їхньому коханню. Арсен став іншим…

У їхньому ліжку вже не було гарячих обіймів, щезли ніжні слова, яких так прагнула Олюська, німував прісний холод. Усе так швидко, раптово змінилося. Чоловік раненько їхав мотоциклом на роботу, а повертався зі смерком — втомлений і чужий. Дивився повз неї, або поверх її голови, відводячи погляд, кидав байдуже окремі слова і знову їхав з дому. Коли в неділю обідали за родинним столом, її тарілки там не було.