Юрій Андрухович - Таємниця. Замість роману

Чому так вийшло?

Тому що великі поети мусять бути стихійними пророками. Немає бога, крім постмодерну, і Неборак пророк його.

Чи в ті дні з’явились якісь ознаки зовнішньої загрози для вас?

Найтяжчі часи ми переїхали в потязі до Львова. Його спеціально винайняли для львів’ян, тобто можеш уявити собі десяток вагонів з самими лише музикантами, студентами та іншими вар’ятами. Нас можна було цілим тим потягом відсилати на Соловки — у цьому радянська влада принаймні не помилилася б, а ми б так і незчулись, як уже були б там. Ми вирушили в понеділок пополудні і до Львова прибули у вівторок надвечір, тобто більш як добу ми повзли з півдня на північ, а потім зі сходу на захід своєю рівнинною країною, трудящі якої насправді тільки й робили, що збирали врожай. Про це в кожному разі їх дуже просив їхній жіночний лідер Льоня Кра. Від усього того мені зробилося страшенно тоскно, я хотів пошвидше прорватися додому, всіх обійняти і так завмерти не випускаючи. Але як добре, що на світі існує радіо! Зокрема, російська служба «Свободи»! По суті справи це радіо зупинило путч, ця російська служба свободі. Хтось мав у себе приймач, який-небудь палений Panasonic, щось типу того, він то губив, то знову віднаходив ефір і старався як міг — кашляв, хрипів, шипів, подихав, пердів ітеде. Але головна звістка, месидж дня, до нас долетіла — Єльцин виліз на танк. Ми вистрелили з усіх пляшок і хором закричали Yeltsin yessss.

Якби не Єльцин, путч, напевно, переміг би, чи не так?

Напевно. Пам’ятаю, як разом із першими сутінками наш потяг жахливо довго гальмував на якійсь провінційній станції в степах України. Десь між Дніпропетровськом і Кіровоградом, точніше не знаю. І от ми вповзаємо на свою колію, перони цілком безлюдні, будівля вокзалу, здається, також, ані душі, всі, вочевидь, так захопилися збиранням урожаю, що наче під землю позападалися. І на фасаді вокзалу — три монументальні портрети, п’ять на п’ять метрів, не менші…

…бубабістів?

Та ні, значно гірше: Маркс, Енґельс, Ленін. І таке враження, що фарба на них навіть не встигла висохнути, що вона все ще стікає їхніми вченими бородами. Це виглядало водночас і зловісно, й комічно. Якесь таке повернення ідолів. Розумієш, за всі останні роки, надто ж починаючи 89-м, ми вже звикли з усього того дерти лаха, ми звикли показувати їм фак і взагалі — сміючися прощатися з минулим. І тут раптом такий безцеремонний comeback! І це повільне гальмування потяга, скрегіт заліза, вищання коліс, нестерпно тягучий зойк рейок.

Незабутньо.

Загалом це присмеркове вглядання у принишклу, нічого не мовлячу країну було досить сумовитим. На тих станціях, де потяг затримувався довше, ми вискакували з нього і встигали трохи полазити пероном. У Тернополі ми не побачили над станцією синьо-жовтого прапора і сказали ого. Але у Львові все виглядало окей — прапори були і над Високим Замком, і над будівлею вокзалу. Останні годин вісім у потязі нас відсікло від «Свободи» — вона перестала прийматися. Щойно в автобусі зі Львова до Франика я відітхнув — дядько шофер виклав мені всі новини за вівторок, і вони виявилися радше добрими: Єльцин тримався, Балтика так само, шахтарі страйкували, армія не виконувала наказів, штурму не починали, Москва ставила барикади з тролейбусів. Пасажири автобуса нагадували свіжо створений і сильно розбурханий революційний штаб. Нас трясло на зле асфальтованих бездоріжжях Галичини, дядько шофер поспішав у майбутнє. Вдома я опинився близько десятої вечора, і ми справді довго обіймалися — так, наче не бачилися років з п’ять і от нарешті. Наступного дня, в середу, все щасливо закінчилося. Ми з батьком слухали «Свободу» наживо і на радощах багато курили. Здавалося, що це репортаж з невимовно важливого футбольного матчу, єдиного на життя. Вирішальний гол було забито в момент, коли злочинна зграя пустилася з Москви навтьоки, а добрий велетень Єльцин розпорядився заблокувати їх у Внукові. Усе вказувало на зовсім близьке чудо. І воно прийшло кількома днями пізніше, в суботу 24 серпня.

І?..

Зараз я мусив би якось перестрибнути через наступні п’ять місяців. Але як через них перестрибнути, коли в них дуже багато всього поєдналося.

Чому саме п’ять?

Рівно стільки часу минуло, перш ніж я опинився за межею дотепер можливого. 24 січня 1992 року я прокинувся в одному з мюнхенських помешкань і подумав це є. Але не будемо про це сьогодні.

Добре, затримаємося на місці. Що з тими п’ятьма місяцями?

Дивна річ: з одного боку я цілком виразно пригадую, що робилося все більше тривоги. Як протистояти осені, темряві, вимкненням струму, інфляції, зимі, непевності? Як заробляти на хліб? Як стримати випущених повсюдно на волю маньяків? Як перенестися в майбутнє з найменшими втратами? Як виграти референдум, чорт забирай? Раніше відповідальність за все можна було валити на них, на верхівку, на імперію, то як же тепер не накласти в штани від власної відповідальності? З іншого боку, я так само чудово пам’ятаю, що в усьому цьому було повно добрих передчуттів. Це такий відтинок, коли всі думають, що от тепер вони нарешті почнуть жити. І це правда, вони при цьому зовсім не помиляються — як сапери. Інша справа, як вони собі це життя дотепер уявляли. Звісно, не так. Не як талони на сірники і не як кілометрової довжини нерухомі черги за горілкою у забрьоханій листопадовій темряві. Але — якщо чесно — я навіть дуже хотів би знову там опинитися. І робити, наприклад, перше число нашого «Четверга». Фактично весь той період — це спроба «Четверга» і випробування Індрика.