У квітні 92-го я повернувся з Баварії, на довгі сезони в пеклі забезпечений чорним одягом і відчуттям nevermore. У мене з собою була майже дописана «Московіада», а всередині щеміло те, що невдовзі почало вилазити на світ закохано-наївним «Вступом до географії». Якщо хочеш, можеш вважати його передмовою — скажімо, до «Перверзії». Хоч ти все одно не читав ані першого, ні другого. Так от — я повернувся. І мене почало ламати від передозу батьківщиною — наприклад, нервувала відсутність сигаретних автоматів. Як можна жити в такій країні, де вночі не купиш кондома?
Найгірше склалося з батьком — його мусили прооперувати, звістка про це не встигла застати мене на віллі Вальдберта, тож це була домашня звістка номер один: я думала, він помре. Насправді йому залишалося ще рівно 5 років — тоді був так само кінець квітня, трохи зеленої трави на лікарняному подвір’ї, тепла пилюка в усьому, цвітіння дерев найніжніша пора. Я побіг до лікарні з не надто доречним і вельми водянистим мандариновим соком у слоїку, мені все ще ввижалися мільйони тон цитрусових і мультивітамінові цистерни благословенного Заходу — як таке можливо, щоб їх ніде не було? Що це за країна така, ця батьківщина? Лікарня являла собою далеко просунуту першу стадію розпаду. Ніхто вже не вимагав від гостей накидати на плечі білі халати, ніхто взагалі нічого не вимагав і нічого не пильнував і не знав, коридори повнилися протягами й пилюкою. Я переходив з однієї палати до іншої, поки не знайшов його, блідого і дуже схудлого. Я зміг побачити форму його вилиць, я ніколи не здогадувався, що вони в нього аж такі. Він напружився і спробував зажартувати: Ну, як там баварки — великі цицьки і майже без задниць? Якщо б він цього не зробив, я міг би враз захлипати. Хоч до сорока мені було ще загалом страх як далеко. Але цього разу всього випало просто забагато — розпачу, прощання, зустрічі, його і моєї безнадії. Найгірше, що мені жахливо хотілося негайно погодувати його з ложки. Господи, дай мені донести її — так я мав би молитися. Ми змушені були якось розвеселити один одного. Його ліжко стояло поруч із вікном, на підвіконнику лежав номер «Сучасності» — обкладинка з портретом вельми задоволеного собою пухкого добродія, президента нашої батьківщини. Це означало, що всередині мають бути «Рекреації». Ми потринділи про те і се, я показав йому кілька фоток з вілли, озера і Венеції, він для годиться уважно роздивився кожну з них. Потім ми помовчали і знову потринділи, по другому колу майже про те саме. Коли я підвівся, щоб іти, він кивнув на журнал і сказав подібне до Ремарка. З цього випливало, що він мене сильно похвалив.
Ремарк належав до авторів, яких його покоління читало найбільше. Усі його друзі читали Ремарка, Джека Лондона і Драйзера. На Ремаркових «Трьох товаришів» записувалися в чергу по бібліотеках. Вони з мамою мусили тягнути жереб, хто читатиме перший.
До чого я про все це тут кажу?
Мій батько був першою на світі людиною, яка показала мені дерево ґінкґо. Це стало для мене потрясінням — уявити собі, що воно може пам’ятати динозаврів і що воно китайське. Але передусім це слово, слово як таке — ґінкґо! Крім того, він показав мені катальпу і розповів, що вона з Мексики. У нашому місті катальпи ростуть у кількох місцях, просто так, на вулиці. Дерева були його справою, він жив деревами, точніше, дуже багатьма деревами, сукупністю дерев, лісом. Наприкінці літа починалася пора гербаріїв. Насправді ми повинні були збирати листки протягом усього літа — з тим, щоб на вересень вони виглядали достатньо засушеними. Це було літнє завдання з ботаніки. Проте, як усі нормальні школярі, я відкладав цю справу до останніх днів серпня. Батько повертався з чергового службового виїзду лісовими господарствами і витрушував переді мною на стіл повну торбу всілякої духмяної зелені. Це було наче злий ботанічний жарт: засипати мене з головою цими незліченними листками, з якими я вже так чи інакше не встигав собі порадити. І все ж завдяки йому я принаймні радив собі з розпізнаванням — осика, граб, крушина.
Навіть у снах він бачив себе моїм провідником у світі дерев. Одного разу ми ледь не поздихали від ржачки: йому приснилося, що ми ходимо якимось лісопарком і він, вказуючи на черговий екземпляр, повідомляє мені, що то дуб канцелярський. Уві сні це не було жартом. Уві сні він часто забирав мене з собою на всілякі природознавчі прогулянки. Якось йому снилося, що ми удвох виходимо на залиту сяйвом галявину і там пасеться абсолютно дивне створіння — з цілком гіллястими оленячими рогами, але завбільшки з кімнатного песика. «Якийсь недороблений олень», — каже він до мене уві сні.
Читать дальше