Юрій Андрухович - Таємниця. Замість роману

Більше таких повернень зі мною, здається, не трапилося. Коли пізньої осені 94-го я приніс батькові шкіряні пантофлі, куплені десь на портовому базарі між Грецією й Туреччиною, він запитав, чому я не у фесці. Іноді він повторювався: у 92-му він казав, що сподівався побачити мене в коротких штанах на шлейках і в ґетрах. У нього була особлива пристрасть до мультфільмів і він ніколи не пропускав телевізійну вечірню казку. Але якщо мультфільм був не дай Боже ляльковий, а не мальований, то це могло надовго зіпсувати йому настрій. Він визнавав лише мальовані, все інше не визнавав. Ні, він жодним чином не впадав у дитинство — він просто ніколи не переставав бути дитиною, це різні речі. Всі турки цього світу мусили носити фески, всі баварці — короткі штани на шлейках. Від світового устрою він не вимагав нічого неможливого — всього тільки відповідності його дитячим уявленням.

У 95-му я двічі перетнув Чехію та Словаччину із заходу на схід. Обидві країни тоді ще не вимагали транзитних віз. Обидва рази йшлося про те, як мінімальним коштом повернутися додому з Баварії.

У Нюрнберзі ми зіграли з півнями концерт на руїнах розбомбленої американцями — саме тут пасувало б слівце америкоси — церкви і потягом доперли до Праги. Я не мушу вдруге розповідати тобі про Прагу і про чеську мову з усіма її димінутивами типу smrticka. З іншого боку, тієї Праги все одно вже не існувало, як не існувало мене десятилітнього. Прагу 90-х я любив за дві цілком інші речі: за абсент у кав’ярні Blatouch і за пропахлий сечею та сочевичною юшкою пивняк на Жижкові, назви якого не пам’ятаю, бо пиво мені довелося запивати повною склянкою водяри — щоб довести присутнім чеським чувакам, що українців уже нічим не злякаєш. Але то ще інша історія. У Празі наша банда розділилася, далі на схід ще того ж вечора пустилися тільки ми з Міськом Барбарою, решта зависала надовше. Ми купили квитки на якийсь повзучий нічний vlak з Праги до Кошиць і, ніби річковими каменями, обклалися в ньому зимним буфетним пивом. Ми сиділи один навпроти одного, тягнули пиво за пивом і мовчали. До нашого купе час від часу підсідали якісь чеські роботяги, вони теж мовчали, але всього тільки одну-дві станції, й висідали у своїх, наприклад, Подєбрадах. Ти пам’ятаєш, якою видовженою була ця країна, Чехословаччина? Такою ж, як Австрія, а може й довшою. Тільки от потім її не стало, але потяги збереглися, особливо ті, що курсують вздовж горизонтальної осі Схід — Захід. Усім відомо, що нині як Чехія, так і Словаччина — це маленькі, типово центральноєвропейські країни — те, що певний поет-сексопатолог у Москві називав среднеевропейская дребедень. І все ж, коли ти повзеш таким чесько-словацьким нічним робітничим потягом уздовж горизонтальної осі Захід — Схід, ніщо на світі вже не здається тобі маленьким. Уранці ми прокинулися від того, що сонце пече просто в наші дещо спотворені пивом і потяговим спанням фізії. У купе знову набилося трохи робітників, але судячи з того, що виглядали вони цілком як наші, то вже були словаки. Іншою прикметою здалося те, що вони цмулили саме словацького мніха і курили саме словацькі марски. Вони так само досідали на одну-дві станції й виходили, ледь похитуючись від не першого й не останнього ранкового пива. Ми в’їхали у гори, і я намагався впізнавати те, що, можливо, намагався впізнати мій батько тоді, влітку 1970 року, мої очі стали його очима, інакше й бути не могло. Гори здалися мені напрочуд високими, в нас таких не буває, крім того, ми проповзли під якоюсь сіро-кам’яною руїною величезного замку — все співпадало, то був його, батьків, маршрут. До Пряшева ми долізли аж перед полуднем і там проваландали, фактично не розмовляючи, ще кілька годин в очікуванні першого-ліпшого автобуса на Ужгород. Це була максимально розтягнута в часі подорож: усюди, на кожній наступній станції, доводилося терпляче вичікувати її продовження, жоден диспетчер не подбав про наші зручності, все це могло тривати й тижнями — так ніби насправді ми пересувалися без жодної мети, заради самого тільки примарного багатоетапного задоволення від зміни вокзалів і станцій. З настанням нової ночі ми опинились у купе наступного потяга — цього разу то був Ужгород — Харків, про нього відомо те, що у його вагонах зазвичай водяться таргани і миші, перших я бачив, про других знаю тільки з розповідей. До Львова залишалася ціла ніч, ми кинули наші сумки на верхню полицю і вийшли у вагонний коридор зі своїми пляшками — тепер оболоні. За вікном усе швидше западала темрява, чи не в такт із прискоренням нашого харківського, але ми все одно ще встигли побачити, як у полях за Ужгородом, плавно перестрибуючи від кукурудзяних заростей до картопель, орудує кілька розрізнених ватаг, усі були з мішками і здавалися бездоганно пластичними, просто-таки досконалими у своєму планомірному пустошенні дачних ділянок. Чоловік із сусіднього купе сказав дивіться, дивіться, що роблять, як ворують, от паразіти циганські. Наші життя вкотре розминалися — нас чекала ніч у потязі, ще одні гори, вночі невидимі, натужне долання перевалу і пробудження у Львові; їх — наповнені здобиччю мішки, розчинення в кукурудзяних заростях, скрадання темрявою на спалахи вогнищ і… жагучі романси під гітару аж до світанку. Жарт.