Юрій Андрухович - Таємниця. Замість роману

Так от, усього цього я так ніколи батькові й не розповів. Я так само не розповів йому про станційну будівлю в Кисаку і як там було зимно, посередині жовтня, о сьомій ранку, в очікуванні наступного vlaka — до Пряшева. Зате я розповів йому про Пряшів — про те, як погано мандрувати самому, коли ти змушений подовгу затримуватись у нецікавих для тебе місцях, тобто насправді я можу, звісно, лише погодитися з тим, що то надзвичайно приємне місто, саме так — приємне, як приємний місцями Франик, тобто нічого надзвичайного, але місто надзвичайно приємне, так от — я згідний відносно Пряшева, але в ньому мені довелося намотати безліч кругів навколо автовокзалу і це був майже розпач. По-перше, я мусив ходити, щоб не заснути після двох потягових ночей і празького дня. По-друге, я мусив ходити, щоб таким чином підігнати час. Отже, я намотував кола. До автобуса на Ужгород лишалося понад п’ять годин. Пані з довідкового сказала, що краще їхати на Міхаловце, а звідти на Ужгород автобуси каждий час. До автобуса на Міхаловце лишалося дві з половиною години. Я вибрав Міхаловце.

І про це я ніколи в житті не пожалкую. Тобто я хотів сказати, що цього я ніколи в житті не забуду, а значить ніколи в житті про це не пожалкую. Уяви собі ту автостанцію — кошмарний котел, долину сліз і скреготу зубовного, переповнену всяким заробітчанським людом, усі з незліченними торбами, чоловіки й жінки з безумовно закарпатськими кінцевими станціями призначення, громадяни країни Україна, сто разів обдурені й обкрадені, але цього, виявляється, все ще недостатньо. Виявляється, їх усе ще можна було обдурювати й обкрадати, після всіх на світі панів роботодавців, рекетирів і поліцаїв існували ще місцеві ґанґста — кілька десятків циганських пацанів у віці від 15 до 18 років, які виникали то тут, то там, зчиняли цілком незле організовану метушню, штовхалися, погрожували, відволікали увагу, вдиралися до кишень, пороли ножами торби і одяг, відтягували вбік на розправу самотніх роззяв, хоч насправді роззяв як таких уже не лишалося — всі роззяви, сто разів обдурені й обкрадені, вже сто разів навчились, як не бути роззявами — і все ж. У внутрішній кишені моєї чорної джинсової куртки все ще зберігався той самий скупий рицарський гонорар, на який я збирався утримувати всіх нас протягом наступних кількох місяців. Я був чудовим об’єктом для атаки, просто ідеальним: я їхав сам, я не міг покладатися ні на чию допомогу, я не мав при собі навіть ножа, зате я мав при собі дойчмарки, моя куртка була розстібнута, кишеня на висоті простягнутої руки — залишалося простягнути руку і взяти. Звісно, я міг би принаймні застібнутися на всі ґудзики — хоч якийсь запобіжний мінімум, але цим я, певно, і привернув би їхню увагу. Тому я так і стояв блефуючи — я не відводив очей, коли ми перетиналися поглядами, і в той же час не свердлив нікого з них очима, щоб не провокувати. Але кожна хвилина того очікування стала для мене вже не хвилиною — то було 60 секунд, жахливо довгих секунд, причому аж 60, уявляєш? До автобуса на Ужгород лишалося півтора години. І протягом цього часу ніхто з них жодного разу не наблизився до мене. Тобто іспит на незворушність я склав. Можливо, я спорудив навколо себе прозору непробивну стіну. Можливо, я просто зібрався на силі і став на півтора години невидимцем. Можливо й те, що я просто не брався ними до уваги як місцевий мешканець, такий собі словацький чувак, мандрівний учитель музики й віршування, переїжджий писар, словацький, а не рускій. А їхніми жертвами ставали виключно рускі. Словаків ці пацани переважно не чіпали — не стільки з почуття патріотизму, скільки з огляду на поліцію.

Я хочу сказати, що в ті часи на всіх вокзалах і станціях Центрально-Східної Європи місцева поліція мала домовленості з бандюками щодо наших заробітчан і човників. З ними дозволялося робити все, що завгодно, бажано тільки не вбивати, бо від цього бувало забагато смороду. Поліція вимагала одного — щоб випадковими жертвами не ставали підопічні їй співгромадяни. Тому російський рекет на автовокзалі Варшава Західна був настільки обережний щодо поляків. У середині 90-х я кілька разів мав нагоду переконатися в тому, що захистити себе вдається єдиним способом — не зважати на спроби підісланих ними людей розговорити тебе російською. Пам’ятаю, як ми з Індриком добрих дві години протинялися тим варшавським автовокзалом, розмовляючи один з одним виключно польською. За нами ходили, до нас прислухалися. Ми підходили до кіоску з газетами — і хтось уже стояв за нашими спинами. До телефонного автомата — знову цей хтось. Ми сідали на стільці в почекальні — і поруч опинявся ще хтось, але знов-таки зрозуміло хто. У них була досить розгалужена структура з організованим розподілом ролей та обов’язків. Себе вони називали атрядом Сєрого, ходили завжди при стволах, на їхньому рахунку кілька трупів, що час до часу лежма вигулькували у підземному переході з автовокзалу на залізничний. Перед тим, як відібрати гроші в чергової жертви, вони пояснювали, що їхнім завданням є охорона граждан есенге від польських кишенькових злодіїв, і за це від опікуваних ними граждан їм належиться 20 відсотків. За великим рахунком це була геополітика: росіяни, котрі грабують українців, захищаючи їх від поляків. Отже, того ранку ми з Індриком потрапили під їхню опіку. Була пізня осінь, шоста ранку, пітьма і холод за вікнами, а ми щойно злізли з калуського автобуса і — уявляєш? — дві години тринділи про засадничі відмінності між еротикою та порнографією виключно по-польському. Наші з Індриком варшавські рейси — це особлива історія. В автобусі ми непомітно випивали як мінімум півтора пляшки на двох. На цьому світі є цілком небагато людей, з якими б мені так добре тринділося під випивку про вельми суттєві справи — наприклад, про межі Святого Письма, ті, де воно перестає бути святим письмом і перетворюється на месиджі поп-арту. Насправді ми випивали в тих автобусах аж стільки горілки ще й для того, щоб набратися впевненості перед зустріччю з російським рекетом. Наша польська вимова від цього трохи страждала, нам не зовсім добре давалися дифтонґи, зате суттєво прибувало емоційності й переконливості, до того ж ми настільки виразно інтонували, допомагаючи собі жестами, що рекет урешті відв’язувався. Вони починали вірити, що ми поляки. Ми й самі починали цьому вірити.