Юрій Андрухович - Таємниця. Замість роману

Друга половина починається з того, що мене будять і я вивалююся з тарганячого вагону на безлюдний перон станції Стрий. Година десь коло п’ятої ранку — час, коли всіх на світі змагає мертв’яцький чапаєвський сон. Я в їхньому числі, я такий, як вони, як усі на світі — я так і не можу прокинутись, проте навіть уві сні я хапаю єдино можливу тачку і домовляюся з її заснулим водієм про ривок на Долину за десять дойчмарок. У Долині я маю шанси піймати за хвіст червону руту до Франика. Червона рута — це приміський дизель, з тих, про які я згадував як про найповільніше з чудес залізничного генія. Отже, ми женемо зі Стрия на Долину — так і не прокинувшись. Ми спимо один коло одного — водій за кермом, а я поруч, у кріслі пілота. Але водій знає цю дорогу із закритими очима. У нього лише три чверті години на те, щоб червона рута не втекла мені з-перед носа. Фактично ми летимо і я один з пілотів. Я сплю, я дивлюся — навколо нас ліси, ліси і гори, гори Ґорґани, гори і ліси, саме цей ландшафт мусив колись породити європейську людину, але де вона, де ця людина, чорт забирай?

Уявляєш, ми встигли. Я вибіг на долинський перон саме в мить, коли з-за станційної будівлі вдарило першим промінням сонце і — цілком синхронно з ним — з-за вигину залізничної гілки викотилася, ніби червона дупа, червона рута. І це було радістю. Мало таких радостей траплялося мені в житті, як ця. Коли я впав на дерев’яну зашмульгану лаву всередині її червоного вагону, я належав до найщасливіших сучих синів цього світу. І ті дві години до Франика, увесь той час, поки ми трюхикали нашими жовто-червоними осінніми чорними бандерівськими лісами, я не переставав бути щасливим.

Я сказав це тому, що мої повернення для мене так само важливі, як мої від’їзди.

Чому досьогодні я пам’ятаю це зі стількома деталями? Тому що я за першої ж нагоди мав розповідати про це батькові. Тобто я негайно впорядковував усе це в голові, розставляв на місця, пов’язував наскрізь нитками і перев’язував червоною стрічкою. Це як зі снами — їх треба запам’ятовувати відразу ж, у мить пробудження. Потім уже нічого доброго з цього не вийде і доведеться домислювати, а це нечесно. Отже, я мав усе це розповідати батькові, причому за першої ж нагоди, але першої нагоди так ніколи й не випало. А друга і третя мене вже не цікавили.

Найгірше з моїх повернень трапилося на страсному тижні 97 року. У понеділок мене понесло до Вінниці, у вівторок я там опинився, ми допізна сиділи в майстерні Рибачука. Якогось біса звечора ми багато говорили про старіння і смерть, це надзвичайно рідко трапляється з нами при горілці, ні, горілка загалом напій філософський, тобто при ній ми говоримо і про це теж, але дуже рідко трапляється таке, що ми тільки про це й говоримо: старіння, смерть, самогубство Маяковського, комплекс 37-річних. Потім я спав у тій майстерні, а вранці до мене зайшов з поганою новиною Віктор. Ми помчали на вокзал, але франиківський автобус уже від’їхав, іншого не існувало, інший мав бути завтра, рівно через добу. Таксист узявся наздоганяти той, єдино можливий, я погодився — щоб не стояти на місці і не божеволіти від самого тільки тупого стояння. Автобус ми наздогнали в Літині, там у нього перша зупинка, і я встиг заскочити зі словами до Франика, виручайте. Потім були ті довжелезні години в автобусі, часті зупинки по всій Подільській височині, висідання і підсідання всіляких сільських тіток у гумаках і плащ-палатках, брудні поля, пагорби, клапті липкого снігу на чорній землі і холодні патьоки на шибах, температура за вікнами плюс п’ять — не більше, хоч у такий час (кінець квітня, до майських недалеко, до Паски ще ближче) повинно бути у три рази тепліше, якщо не в чотири. Так вони в кожному разі всі про це говорили, пасажири мого автобуса. А я все ніяк не міг зрозуміти, як це трапилося, що мій батько відучора помирає в реанімації.

Того року в середу була ще холодриґа з дощем і снігом, а в п’ятницю вже спека, понад двадцять. Але в п’ятницю батько вже не жив. А в понеділок ми з мамою його купали у ванні, для мене це було вперше в житті, для неї, гадаю, теж. У січні він упав послизнувшись і тяжко забився, після чого не зміг ходити. Він пролежав три місяці і мав усього досить. У понеділок 21 квітня ми завели його до ванни і скупали в теплій воді, саме так — у теплій, не в гарячій. У ванні йому попустило і він не зміг не пожартувати: Людське життя — це як шматок мила, кожного дня змивається. Я підтримав тему: Людське життя — це як пачка сигарет, кожного дня викурюється. Йому сподобалося і він розвинув далі: Людське життя — це як мішок з гівном, кожного дня витрушується. Мама зажадала, щоб він не молов дурниць. Нам лишалося таємно переморгуватися. Людське життя — це як крем для гоління, скільки того тюбика. Людське життя — це як шорстка мочалка, скільки б не терла, а мало. Людське життя — це ванна блаженства, скільки б не співав ти, а додому час. Після цього ми відвели його до кімнати і поклали у свіжу постіль. Він таки відчутно повеселішав і зробив чергову спробу: Ще трохи — і ви почнете носити мене на руках. Так він приблизно висловився. Я сидів поруч і відповідав на його запитання про київську презентацію, я тоді щойно повернувся з Києва, де мені видали два романи в одній книжці. Ще того ж вечора я мав їхати у Вінницю. Здається, ми так і розійшлися великими друзями.