Юрій Андрухович - Таємниця. Замість роману

Тому я намагався розповідати так, аби він ні про що не шкодував. Я казав ха, Відень — це тільки звук, до того ж не зовсім пристойний, поверхня — до того ж добряче вичовгана, бо насправді це така непробивна містечковість, що хочеться вити. Їхня свідомість пойобана тисячею взаємно суперечливих комплексів, тому вони й досі не знають, хто вони: австрійці чи нацисти. Ніби насправді це не одне й те саме — відсотків на 80 у кожному разі. Вони голосно вимагають, щоб за ними визнали Моцарта і Рільке й так само голосно відмовляються від Габсбурґів та Гітлера. Хоч їхні ветерани, до речі, аж ніяк не соромляться виходити на люди в гітлерівських нагородах. Я ніде не зустрічав стільки фальшу, навіть у Львові. А ця їхня скупість, так феноменально втілена у нічим, крім снобізму, необґрунтованій дорожнечі! Ця схильність до дроблення життя на малесенькі, завбільшки з кавовий наперсток, ковточки! Це вдаване смакування тістечок! Ця звичка подавати вино ахтелями! Уявляєш собі — одна восьма вина? У них ніколи й нічого не буває вдосталь — ані вина в келихах, ані тепла в помешканнях. Ані тепла загалом — тепла як такого. Яка там нестерпна легкість — нестерпна депресія! І це ще в найкращому разі, бо переважно просто нудьга. Ти уявляєш собі всі ці фраки, вальцери, оголені плечі, віяла, блакитний Дунай і серцевину великої утопії, а насправді… Тут я зупинявся, щоб піднайти особливо нищівний образ і забити останній цвях. Батько використовував нагоду і вставляв: «А насправді — все це гівна варте». І додавав: «Як сказав би пан Палівець». То був наш пароль — відгадай звідки.

Хоч якщо чесно, то у Відні мені не було аж так зле. Я мешкав у 10-му окрузі серед балканців і турків, тож навіть уявлення не мав про те, як у дійсності виглядає справжня віденська депресія. Я не ходив на бал в Опері і не їздив фіакром, а здебільшого пересувався пішки — з 10-го округу у 18-й, а звідти у 1-й. Щодо чортового колеса, то я збрехав батькові, наче його волю виконано, наче катався, наче вибрав собі певну неділю і подався до Пратера, і купив собі квитка на той Riesenrad за цілих 80 шилінґів. Ціну я брав не зі стелі, а з польськомовного «Путівника Паскаля». При цьому я заливав, що то була єдина вартісна подія, мовляв, тільки заради цього я б і не стер Відня з лиця землі, хай собі животіє.

Ця подорож до Відня була останньою прижиттєвою, тобто останньою, про яку я міг йому розповісти. Про всі подальші я радо розповідав би, але вже не мав кому.

Скажімо, я неминуче розповів би йому про футбольний матч у Муккулі. Це Фінляндія. Ми були збірною Світу і грали проти фінів. Насправді ж як вони, так і ми вважалися письменниками і в цьому полягала фішка. Як і в тому, що все діялося білої ночі, а поле, ворота, м’яч і коментатор були справжні. Ми захоплено били наших суперників по ногах, вони відповідали тим самим, зрештою, то ми відповідали, бо почали фіни — зазвичай молодші, дурніші й азартніші. Остаточний рахунок 5:5 не відображав нашої значної тактичної переваги. У складі фінів грали дві дівчини — вони й забили нам найбільше голів. За 5 хвилин до кінця ми програвали два м’ячі, але ірландці врятували ситуацію двома ударами головою — на 87-й та 89-й хвилинах. Потім ми змивали кров, піт і шмарклі в сауні, пхалися в парильню і, вибігши з неї, розпачливо кидалися у крижане озеро. Ми нагадували собі бойових вершників, наші фінські подруги збуджено пофоркували на березі, наче кобили. Ранок застав нас у соснах жахливо п’яними і напівпритомними від комарів.

Я так само не міг би не розповісти йому про Стокгольм. Не стільки про місто як таке і навіть не про закохану пару готельних злодіїв у ньому, і не стільки про платні порноканали та гору використаних шприців у їхній кімнаті, скільки про поліційного шефа, котрий мене після всього допитував. У нього був зовсім не поліційний, а радше медичний вигляд — з такою вдаваною уважністю в нас уміють вислуховувати лише психіатри. На закінчення він, щоправда, і сам трохи розговорився, запевняючи мене в тому, що Швеція так сильно змінилася через міґрантів з бідних країн світу. Це здалося мені вибаченням. Але мої злодії ніякими міґрантами не були — і це вилізло на яву декілька днів по тому.

Звісно, наприкінці того ж, 98 року я не втримався б від розповідей про Нью-Йорк. Якщо я все одно тільки й робив, що всім і всюди втирав про Нью-Йорк, то не маю сумніву: батько змушений був би слухати про нього тижнями, з ранку і до вечора. З Нью-Йорком як і з армією: ти повертаєшся і не можеш про це не говорити, у тебе їде дах, тобі хочеться виплеснутися. Що більше: ти взагалі ще в ньому не бував, ще навіть до нього не доїхав, а вже передчуваєш те, як усім на світі розкажеш про цей потяг із Нью-Гейвена з прибуттям на Ґранд Сентрал і про вельми балакучого молодого негра у твоєму вагоні, як він безперестанку щось лопоче своїм великим, ніби в теляти, язиком і як тобі увесь час причувається, що він, звертаючись африканським голосом до своєї супутниці, тільки й повторює юкрейн, юкрейн і трохи рідше раша, раша. Ти думаєш якого біса, чого йому від нас треба, від нас і наших північно-східних родичів, ти починаєш вслухатися дедалі напруженіше, аж урешті доганяєш: це твої власні рими, твої фонетичні глюки, твоя семантична параноя, бо насправді він так часто повторює зовсім не Ukraine, а всього тільки train, що в потязі не є жодною дивиною. Загадкою лишається псевдо-Russia: ruction? eruption? corruption?